— Бабусю, вам в інший підрозряд, — посміхнулись молоді колеги, підкидаючи погляд на нову співробітницю. Вони ще не здогадувались, що я саме сьогодні придбав їхню компанію.
— До кого ти звертаєшся? — крикнув хлопець за стійкою, не відводячи очей від смартфона.
Його модна стрижка та брендована толстовка виголосили про його важливість і байдужість до всього навколо.
Олеся Андріївна поправила просту, але міцну сумку на плечі. Вона свідомо одяглася так, щоб не привертати зайвої уваги: скромна блузка, спідниця трохи нижче коліна, зручне взуття без підборів.
Колишній директор, Володимир — сивочолий і втомлений від інтриг чоловік, з яким я завершував угоду про купівлю, — усміхнувся, коли вона виклала свій план.
— Троянський кінь, Олеся Андріївно, — сказав він з повагою. — Вони проковтнуть наживку, не помітивши гачка. Вас вони не розгадають, доки не стане запізно.
— Я ваша нова співробітниця. До відділу документації, — її голос був спокійний, без ноток владності.
Хлопець нарешті підвів на неї очі, оцінивши від голови до пят: від потертих туфель до акуратно укладеного сивого волосся. У його погляді блиснула відкрита, неприхована насмішка.
— А, так. Чули, буде поповнення. Перепустку на охороні отримали?
— Так, ось.
Він ліниво вказав пальцем у бік турнікета, ніби вказував шлях загубленій комасі.
— Ваше робоче місце десь там, у кінці залу. Розберетеся.
Олеся кивнула. «Розберусь», — подумала вона, крокуючи до галасливого, як вулик, open‑space.
Вона розбиралася вже сорок років свого життя: під час раптової смерті чоловіка зібрала майже збанкрутілий бізнес і перетворила його на прибуткове підприємство.
Розбиралася зі складними інвестиціями, які згодом примножили її капітал. Працювала над тим, як у шістдесят п’ять не з’їхати з розуму від самотності в порожньому великому будинку.
Купівля цієї процвітаючої, проте зсередини гнилої ІТ‑компанії стала найцікавішим «розбором» за останній час.
Її стіл стояв у самому кінці, біля дверей в архів. Старий, з подряпаною поверхнею та скрипучим стільцем, він був острівцем минулого посеред океану блискучих технологій.
— Освоюєтеся? — пролунавши солодкуватим голосом, спитала перед нею Ольга, керівниця відділу маркетингу, у бездоганно випрасованому костюмі кольору слонової кістки.
Від неї пахло дорогими парфумами та успіхом.
— Намагаюся, — м’яко усміхнулась Олеся.
— Вам треба розібрати договори за проєкт «Альтаїр» минулого року. Вони в архіві. Не думаю, що це складно, — промовила вона, ніби давала доручення людині з обмеженими можливостями.
Ольга окинула її поглядом, яким дістаються лише до справжніх археологічних знахідок. Коли вона пішла, чітко стукуючи підборами, Олеся почула за спиною тихий смішок:
— У нашого HR вже дах поїхав. Скоро динозаврів на роботу беруть.
Олеся здавала, що не чує, — треба було озирнутися.
Вона попрямувала до відділу розробки, зупинившись біля скляної переговорної, де кілька молодиків гаряче щось обговорювали.
— Жінко, шукаєте щось? — звернувся до неї високий хлопець, виходячи з-за столу.
Стас, провідний розробник, майбутня зірка компанії — як написано в його характеристиці, яку, очевидно, сам собі склав.
— Так, я шукаю архів.
Стас усміхнувся й обернувся до колег, які стежили за сценою, мов за безкоштовним шоу.
— Бабусю, вам, здається, взагалі в інший підрозділ. Архів — то туди, — він розмито махнув рукою в бік її столу. — А ми тут справжньою справою займаємось.
Натовп за його спиною тихенько підскочив. Олеся відчу, як у грудях піднімається холодний, спокійний гнів.
Вона дивилась на їхні самовдоволені обличчя, на дорогий годинник на руці Стаса. Усе це куплено на її гроші.
— Дякую, — відповіла вона рівно. — Тепер я точно знаю, куди йти.
Архів виявився маленькою душною кімнатою без вікон. Олеся взялася до роботи. Папка «Альтаїр» знайшлася швидко.
Вона методично перегортала документи: договори, додатки, акти. На перший погляд усе виглядало ідеально, але її досвідчений погляд зупинявся на дрібницях. Суми в актах для підрядника «Кібер‑Системи» були округлені до цілих тисяч гривень — ознака лінощів або спроба приховати реальні розрахунки.
Формулювання виконаних робіт були розмитими: «консультаційні, «аналітична підтримка», «оптимізація процесів». Це були класичні схеми виведення коштів, знайомі ще з дев’яностих.
За кілька годин скрипнули двері. У проході з’явилася дівчина з наляканими очима.
— Добрий день. Я Лєна, з бухгалтерії. Ольга сказала, ви тут… Мабуть, без доступу до електронної бази вам важко? Я можу показати.
У її голосі не було краплі зверхності.
— Дякую, Лєночко. Це було б дуже люб’язно з твого боку.
— Та що ви, мені не складно. Просто вони… ну… не завжди розуміють, що не всі народилися з планшетом в руках, — знялася Лєна, почервонівши.
Поки Лєна пояснювала інтерфейс програми, Олеся думала, що навіть у болоті знайдеться чисте джерело.
Не встигла Лєна піти, як у дверях з’явився Стас.
— Потрібен договір з «Кібер‑Системами». Терміново.
Він говорив, ніби віддавав наказ.
— Добрий день, — спокійно відповіла Олеся. — Я якраз переглядаю ці документи. Дайте мені хвилину.
— Хвилину? У мене немає хвилини. Дзвінок за п’ять хвилин. Чому це досі не оцифровано? Чим ви тут взагалі займаєтесь?
Його пиха була його слабким місцем. Він був впевнений, що ніхто, а тим паче я, не посміє перевірити його роботу.
— Я працюю тут перший день, — відповіла вона рівно. — І намагаюся виправити те, чого не було зроблено до мене.
— Мені байдуже! — він піднявся до столу й безцеремонно схопив потрібну папку. — Вічно від вас, старих, одні проблему.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Олеся не глянула йому вслід. Вона вже бачила достатньо.
Вона діставала телефон і набрала свого особистого юриста.
— Аркадію, доброго дня. Перевір, будь ласка, компанію «Кібер‑Системи». У мене таке відчуття, що там дуже цікаві власники.
Наступного ранку телефон зазвонив.
— Олеся Андріївно, ви мали рацію. «Кібер‑Системи» — фіктивна структура, зареєстрована на Петрова, двоюрідного брата вашого провідного розробника Станіслава. Типова схема.
— Дякую, Аркадію. Більше я й не хотіла знати.
Кульмінація настала після обіду. Усі співробітники зібралися на щотижневу нараду. Ольга сяяла, розповідаючи про нові досягнення.
— Ой, здається, я забула роздрукувати звіт по конверсії. Олеся, — її голос, підсилений мікрофоном, прозвучав з холодною насмішкою, — будь ласка, принесіть папку Q4 з архіву. Тільки не загубіться там.
Зал наповнився приглушеним сміхом. Олеся спокійно підвелася. Точка неповернення вже була позаду. Вона повернулася за кілька хвилин. Стас стояв поруч з Ольгою, і вони щось жваво перешіптувалися.
— Ось і наша рятівниця! — виголосив Стас з удаваною теплотою. — Працювати треба швидше. Час — це гроші. Особливо наші гроші.
Слово «наші» стало останньою краплею.
Олеся випрямилась, зникла сутулість, погляд став холодним і непохитним.
— Ви маєте рацію, Станіславе. Чи не здається вам, що цей проєкт вигідніший для вас особисто, ніж для компанії?
Обличчя Стаса зморщилось, усмішка зникла.
— Я… я не зовсім розумію, про що ви…
— Справді? Тоді, можливо, поясните всім, ким є громадянин Петров?
У приміщенні запала гнітюча тиша. Ольга спробувала втрутитися.
— Перепрошую, яке відношення ця… співробітниця має до фінансових питань компанії?
Олеся навіть не глянула на неї. Повільно обійшла стіл і стала на чолі зборів.
— Маю пряме відношення. Дозвольте представитись. Олеся Андріївна Воронцева, новий власник цієї компанії.
Якби в кімнаті вибухнула граната, ефект був би менш вражаючим.
— Станіславе, — продовжила вона льодовим тоном, — ви звільнені. Мої юристи зв’яжуться з вами та вашим родичем. І я порадила б вам поки не залишати місто.
Стас осів на стілець, мов з нього випустили повітря.
— Ви, Ольго, теж звільнені. За професійну непридатність і створення токсичної атмосфери.
Ольга спалахнула.
— Та як ви смієте?!
— Маю на це повне право, — коротко відповіла Олеся. — У вас година на збори. Охорона вас проведе.
Те ж стосувалося всіх, хто вважає, що вік — привід для зневаги. Молодик із ресепшн і ще двоє з розробки — на вихід.
У приміщенні запанував справжній шок.
— Протягом наступних днів у компанії розпочнеться повний аудит.
Її погляд зупинився на обличчі Лєни, що стояла в самому кінцівці зали.
— Лєно, підходьте, будь ласка.
Дівчина, тремтячи, підійшла до столу.
— За два дні роботи ви стали єдиною, хто проявив не лише професіоналізм, а й просту людяність. Я формую новий відділ внутрішнього контролю й хочу, щоб ви приєдналися до моєї команди. Завтра обговоримо вашу нову посаду та навчання.
Лєна ошелешено відкрила рот, не в змозі сказати ні слова.
— Ви впораєтеся, — впевнено сказала Олеся. — А тепер усі, крім звільнених, — до роботи. Робочий день триває.
Вона розвернулася і вийшла, залишивши позаду зруйнований світок надмірної гордині.
Не було у ній тріумфу, лише холодне задоволення, як після справедливо виконаної справи. Бо, щоб звести міцний дім, треба спочісти будівельний майданчик від гнилі. І саме з цього вона тільки-но розпочала свою генеральну ревізію.
