Богдан узяв на прокат стареньку «Запорізьку» і, коли лікарня відпустила його дружину, привіз її разом із сусідом у хату на краю села.
— Усе буде добре, — шепотів він, притискаючи її до себе, — живи тільки, говори зі мною, не залишай мене, моя голубочко.
Надія, якій виповнилось тридцять п’ять, вважала, що жіночого щастя вже не відчує, проте доля розмазала інші карти. Вони зустрілися, коли обом вже майже сорок, і Богдан був уже три роки вдовою. Надія ніколи не була в шлюбі, хоч і народила сина. У молодості її захопив чорний, галантний Олег, що обіцяв одружитися, та зачарував її мрії. Обіцянки розвіялись, коли з’ясувалось, що залицяльник був одружений.
Навіть жінка Олега прийшла до Надії, прохаючи її не розбивати чужу родину. Схвильована і недосвідчена, Надія злякалась, проте вирішила залишити дитину.
Народила вона Євге́на — єдину розраду і втіху. Хлопець виріс розумним, добрим, закінчив школу і вступив до економічного університету. Богдан час від часу завідував Надію, пропонуючи спільне життя, а вона, незважаючи на вагання, відчувала до нього прихильність.
Одного вечора Євген, зупинившись біля кухонної печі, сказав мамі: — Я не проти, мамо, вже не залишатимуся в цьому будинку. Дядько Богдан — надійний чоловік, лише не образи тебе. Головне — щоб ти була щаслива, а його син теж не заперечує.
Тож вони одружились, провели маленьке святкування, і надалі працювали разом: Надія — у сільській бібліотеці, Богдан — агроном. Вони вирощували худобу, обробляли грядки, шанували одне одного, хоча Бог лишив їх без спільних дітей.
Сини одружились, внуки прийшли, і на кожне свято готували домашні яйця, молоко, сметану, свинячу та курячу страви. У їхньому домі збиралось безліч гостей, а подружжя, сидячи за довгим столом, раділо, що їм є з ким святкувати.
Вечорами, коли старі сплячі вже зливалися з тінями ночі, кожен тихенько думав: залишити цей світ першим, аби не знати самотності.
Час минав, і раптом біда підкралась. Ранком Надія, варячи борщ, коли впала на підлогу. Богдан, схвильований, крикнув сусідів і викликав швидку. Лікарі оголосили інсульт; усі функції залишились, окрім ходи. Євген з дружиною привізли подарунки та гроші на ліки, а потім поїхали.
Богдан знову взяв «Запорізьку», коли з лікарні виписали Надію, і приніс її до хати.
— Усе буде добре, — говорив він, — живи, говори зі мною, не залишай мене, моя голубочко.
Він доглядав її, і через місяць вона вже сиділа у кріслі, допомагала на кухні. Разом чистили картоплю, моркву, перебирали квасолю, навіть пекли хліб. У вечірній час розмірковували про майбутнє, бо зима вже крокувала, а у Богдана не вистачало сил рубати дрова.
Можливо, діти заберуть у зимову хату, а навесні й літом допоможуть?
Вихідні принесли Євгена з дружиною. Невістка Олена оглянувши кімнату, заявила:
— Дозвольте, голубчики, розділити вас. Ми заберемо матір наступного тижня, підготуємо кімнату.
Богдан шепнув:
— А я? Ми ж ніколи не розлучались.
Олена відповіла:
— Коли‑небудь ми мали сили для господарки, а тепер все інше. Син забере вас разом, ніхто інший не підніме.
Євген з Оленою поїхали, а Богдан з Надією зітхнули гірко, мріючи не прокидатись, щоб не бачити цього.
Через кілька днів прийшли обоє синів, збирали речі. Богдан сидів біля ліжка Надії, дививсь у її очі, згадував молоді роки, і плакав, притулившись до хворої дружини.
— Пробач, Надю, — прошепотів він, — за те, що так сталося. Ми недоглянули дітей, розділяли, як небажаних кошенят. Люблю тебе…
Надія хотіла доторкнутись до його щоки, та сили вже не було. Богдан вийшов, витираючи сльози рукавом, а коли сів у машину, вже не міг їх стерти.
Син з дружиною та сусід допомогли підв’язати її в ковдру і вивезти її з хати, крокуючи навпіл, ніби в символічному танці. Жінка не протистояла, і коли Богдан поїхав, її вже не стало; вона лише хотіла, щоб нічого не тривало до вечора.
Тиждень минув. Погожого осіннього дня, саме на Покрову, їхня мрія здійснилась: Надія і Богдан зустрілись у іншому світі, де усе було однотонним і водночасний, як аромат мрії, яку не можна розбудити.
