Старий дуб був кривим, але все ще стояв посеред шкільного подвір’я в селі Глибоке. Ніхто не пам’ятав, коли його посадили, але всі погоджувалися, що він «старший за директора школи».
Микола, шкільний доглядач, піклувався про нього, ніби це був дерев’яний дідусь. Кожної осені він терпляче збирав листя, а навесні перевіряв, чи немає на гілках іржавих цвяхів від давніх гойдалок або забутих дощок.
—Це дерево бачило більше перерв, ніж ми всі разом, — часто казав він.
Одного дня на початку навчального року прийшла Олеся, дівчинка дев’яти років, яка нещодавно переїхала в село. Вона мало говорила й завжди сиділа в кутку подвір’я, сама малюючи у зошиті. Микола помітив це.
—Чому не граєшся з іншими? — запитав він.
—Вони мене не знають, — відповіла вона, не піднімаючи голови. — І я не знаю, чи хочу, щоб знали.
Микола не наполягав, але того ж вечора почав щось майструвати. Використовуючи старі дошки, мотузки й позичені інструменти, щодня після уроків він лагодив щось нове: поруччя, віконце, маленьку лавку.
За тиждень серед нижніх гілок з’явився невеликий будиночок.
Коли Олеся прийшла вранці, Микола підкликав її:
—Хочу тобі щось показати.
Вона пішла за ним, насторожившись. Побачивши дерев’яні дверці між гілками, дівчинка оніміла.
—Це для тебе… якщо хочеш, — сказав він. — Тут можна малювати, читати або просто думати. Ніхто не залізе без твого дозволу.
Олеся увійшла, поклала зошит на лавку й глянула у кругле віконце. Звідси світ виглядав інакше — меншим, безпечнішим.
Поступово вона почала запрошувати інших дітей. Спочатку подружку, що позичила їй олівець. Потім хлопчика, який навчив її робити літачки. Будиночок став маленьким притулком дружби.
Одного дня на село налетіла буря. Гілки дуба гойдалися, наче хотіли вирватися. Микола, стурбований, побіг у подвір’я перевірити, чи витримає будиночок.
Олеся з’явилася вся мокра.
—Він цілий? — крикнула вона через вітер.
—Здається, так, але краще не лізь!
Коли буря вщухла, будиночок стояв, хоч частина даху була пошкоджена. Микола з полегшенням зітхнув, але перш ніж він встиг полагодити його, діти зібралися разом. Кожен приніс щось: картон, тканину, фарби, мотузки. Разом вони відновили свій притулок.
На стіні вони написали слова, які Олеся вивела твердою рукою:
«Тут завжди є місце ще для одного.»
Роки минали, і будиночок бачив багато поколінь. Микола постарів, а Олеся виросла, поїхала до міста й стала архітектором.
Через десять років вона повернулася в село провідати бабусю. Зайшла до школи й підійшла до дуба — будиночок стояв на місці, трохи потертий, але цілий.
Микола сидів на лавці.
—Знав, що повернешся, — посміхнувся він.
—Я прийшла подякувати, — відповіла вона. — Гадаю, це був перший раз, коли я відчула себе як вдома.
Микола глянув на неї з гордістю.
—Справа не в будиночку, Олесю. Справа в тобі. Тобі просто потрібне було місце, щоб згадати це.
Того дня Олеся пообіцяла собі, що, де б не опинилася, завжди будуватиме простори, де люди почуватимуться в безпеці.
Бо будиночок на дереві був не просто дошками й цвяхами — він був доказом того, що іноді навіть маленький жест може змінити чиєсь життя.
