**Щоденниковий запис**
„Дякую, сину, за це свято!“ — проголосила свекруха в мікрофон, наче мене не існувало. Мій у відповідь тост заморозив усіх у залі.
Знаєте, як буває. Наближався ювілей свекрухи — 60 років. Дата важлива, треба гідно відзначити. А хто в нашій родині вічний «рушій» і організатор? Звісно, я.
Свекруха, Ганна Дмитрівна, підійшла зі солодкою посмішкою:
— Оленко, ти ж у нас така розумничка, спритна! — І далі стандартно: «Допоможи мені з ювілеєм, так? Я вже літня, нічого не втямлю».
Її «допомога» перетворилася на те, що я все робила сама. Два тижні мій життя — це лише ювілей.
Я знайшла ресторан, тричі міняла меню, бо «вуйко Петро не їсть м’ясо, а тітка Марія — цитруси». Домовилася з ведучим, фотографом, сама придумала декор і половину ночі в’язала повітряні кулі.
Найкраще — це все фінансували ми, бо свекруха «не розраховувала на такі витрати».
Чоловік імітував співпрацю: їздив зі мною, але лише гортав телефон. На мої ідеї відповідав, не відриваючи очей:
— Так, кохана, чудово!
А свекруха дзвонила щодня з «настановами», але жодного разу не запитала, чи не важко мені. Від стресу втратила два кілограми.
Настала година Х. Ресторан сяє, гості вбрані, іменинниця в шикарній сукні. А я ледве встигла накинути щось на себе.
Металась, як білка в колесі: то з офіціантами сперечалася, то дітей шукала, то впитого вуйка заспокоювала. Не гостя — безкоштовна керівниця свята.
Посередині вечора присіла, сподіваючись скуштувати хоча б борщу. І тут ведучий оголошує:
— Слово — нашій дорогій іменинниці!
Ганна Дмитрівна бере мікрофон, і я наївно подумала: от-от подякує мені. А вона, гордовито оглянувши зал, каже:
— Дорогі мої! Дякую вам за теплоту! І окремо — моєму синочку, золотому! Без тебе, Тарасю, цього свята не було б!
Дівчата, я опустіла. Зал захлинувся оплесками. Чоловік, червоний від гордості, послав матері поцілунок. Про мене — жодного слова. Ніби я — тінь.
Щось у мені тріснуло. А потім пройняла холодна лють. І з’явився сміливий план.
Почекала, поки стихнуть оплески, підійшла до ведучого:
— Дозвольте пару слів.
Вийшла в центр, усміхнулася й чітко сказала:
— Шановні гості! Тарас справді герой. Тож дарую йому та його мамі подарунок!
Дістала з сумочки папку — рахунок із ресторану — і поклала перед ними:
— Якщо це ваше свято, то й оплата — ваша. Справжні герої не уникають відповідальності.
Чоловік поблід, свекруха задихалася. У залі — мертва тиша. Я поклала мікрофон, повернулась і пішла, не опускаючи голови.
Чую, свято швидко закінчилося.
**Висновок**: Іноді треба дати людині зрозуміти ціну чужим зусиллям. Гірко? Так. Справедливо? Абсолютно.
