**ЩОДЕННИК**
Повернувшись у село після трьох тижнів у дорозі за кермом вантажівки, Тарас, як завжди, першим ділом зайшов до корчми — поспілкуватися з односельцями та дізнатися новини, перш ніж зустрітися з дружиною. Він припаркувався біля дороги й, закутавшись у кожух від осіннього дощу, зайшов у приміщення.
— Добривечір вам! — гукнув він, відчиняючи двері.
Очікуючи побачити корчму, повну чоловіків, що грають у карти, і почути грубі жарти про його матір чи мужність, він натомість побачив лише двох — корчмаря й діда, що грівся біля печі. Здивований, Тарас підійшов до стійки:
— Що тут коїться, Василю? Де всі? Хтось помер?
— Гірше, Тарасе, гірше… — відповів корчмар, наливаючи йому чарку горілки. — Дівчата зникають…
— Що?! Наші дівчата? — перепитав водій, не вірячи своїм вухам.
— Вже троє, — піднімаючи пальці, пояснив корчмар. — Спочатку зникла Мар’яна, дочка аптекаря, потім — Оксана, племінниця старости, а останньою… Соломія, вчителька.
— Жах! — видихнув Тарас. — Всі відразу?
— Ні, — зітхнув корчмар. — Зникали що п’ятниці, поки тебе не було. Люди гадають, що це серійний вбивця. Всім було від 20 до 30… і всі були вагітні. Огидний виродок… — Він похитав головою. — А сьогодні знову п’ятниця, тому хтось вийшов з рушницями, а хтось зачинився вдома, тримаючи дружин та дочок.
Тарас кинувся додому, відчуваючи, як тривога, що супроводжувала його всю дорогу, набуває форми. Він побіг темним лісом, адже це було швидше, ніж їхати вантажівкою, а кожна хвилина була на вагу золота. Біжучи, він уявляв найжахливіше, що могло статися з його дружиною.
У думках він бачив її, поранену, стогнучу від болю. Кожен крок підсилював його паніку. Ноги боліли, легені палали, але він біг, поки не побачив свій дім — темний, без світла.
Коли він наблизився, то помітив постать у чорному, що виходила з хати. Не думаючи, Тарас накинувся на неї, втягнув у дім і ввімкнув світло.
Під блідим світлом лампочки він із полегшенням побачив дружину — Наталю. Він відпустив її, але вона раптом кинулася до нього й пристрасно поцілувала.
Проте полегшення швидко змінилося на занепокоєння.
— Наталю, ти повинна бути обережнішою, — сказав він. — Якби це був не я, ти б сьогодні загинула. Ти уявляєш, як я налякався? Навіщо ти вийшла?.. Василь розповів, що півсела шукає вбивцю… Та й навіщо тобі більше? Трьох жінок має вистачити на всю зиму.
**БОНУС**
Слова Тараса зависли в повітрі, як прокляття, а Наталина усмішка зникла. Вона здригнулася, обхопивши свій живіт.
— Що… що ти щойно сказав? — прошепотіла вона.
Тарас збентежився.
— Я… я нічого не мав на увазі. Це лише від страху.
Але в її очах вже читалося не лише підозрінь — а щось набагато гірше. Вона підняла рукав, показавши ледь загоєні подряпини — ніби від гілок… або боротьби.
— Тарасе… де ти був що п’ятниці, коли «працював»?
Він завмер. Перед очима знову постали тремтливі пальці Василя, що лічили: одна, друга, третя… вагітні жінки. І він згадав. Свої маршрути. Зупинки. Брехню, якою він обманював сам себе.
Серце впало, коли в її очах з’явилися сльози — не від страху, а від жахливого усвідомлення.
За вікном ллявся дощ, заглушаючи тишу в хаті. Слова корчмаря повернулися, як ніж:
— Гірше, Тарасе, гірше…
І Наталя зрозуміла: жінки не зникли через невідомого вбивцю. Чудовисько увійшло в її дім, пахнучи бензином та брехнею.
— І сьогодні була б четверта п’ятниця, — прошепотіла вона так, щоб він почув.
