Старий горіх був кривим, але все ще стояв посеред подвір’я сільської школи у селі Верховина. Ніхто не пам’ятав, коли його посадили, але всі знали, що він «старший за директора».
Микола, шкільний дядько, доглядав за деревом, ніби за дерев’яним дідусем. Восени він терпляче збирав листя, а навесні перевіряв, чи немає на гілках іржавих цвяхів від давніх гойдалок чи забутих дощок.
—Це дерево бачило більше перерв, ніж усі ми разом, — часто говорив він.
Одного дня, на початку навчального року, у школу прийшла Олеся, дівчинка дев’яти років, яка тільки-но переїхала до села. Вона мало говорила і завжди стояла в кутку подвір’я, сама малюючи у зошиті. Микола помітив це.
—Чому не граєшся з іншими? — запитав він.
—Вони мене не знають, — відповіла вона, не піднімаючи очей. — І я не знаю, чи хочу, щоб знали.
Микола не наполягав, але того ж вечора почав робити щось незвичайне. Він використав старі дошки, мотузки та позичені інструменти. Кожного дня, після того, як діти розходилися, він лазив на горіх і додавав нові деталі: перильця, маленьке віконце, лавочку.
За тиждень серед нижніх гілок з’явився маленький будиночок.
Коли Олеся прийшла вранці, Микола покликав її:
—Хочу тобі щось показати.
Вона пішла за ним, недовірливо озираючись. Побачивши дерев’яні дверці між гілками, дівчинка замовкла.
—Це для тебе… якщо хочеш, — сказав він. — Тут можеш малювати, читати або просто думати. Ніхто не залізе без твого дозволу.
Олеся увійшла, поклала зошит на лавку і поглянула у кругле віконце. Звідти світ здавався іншим: меншим, безпечнішим.
Поступово вона почала запрошувати інших дітей. Спочатку подружку, що позичила їй олівець. Потім хлопчика, який навчив її робити літачки з паперу. Будиночок став маленьким притулком дружби.
Одного дня на село налетіла буря. Гілки горіху гнулися, немов хотіли вирватися. Микола, стурбований, вибіг у двір, щоб перевірити, чи витримає будиночок.
Олеся з’явилася мокрою до нитки.
—Все гаразд? — запитала вона, ледве перекриваючи вітер.
—Схоже, так, але краще не піднімайся.
Коли буря минула, будиночок стояв, хоча дах трохи пошкодився. Микола зітхнув з полегшенням, але перш ніж він встиг полагодити його, діти зібралися разом. Кожен приніс щось: картон, тканини, фарби, мотузки. Разом вони відновили свій притулок.
На стіні вони написали слова, які Олеся вивела твердою рукою:
«Тут завжди є місце ще для одного.»
Роки минали, і будиночок на дереві бачив багато поколінь. Микола постарів, а Олеся виросла, поїхала до міста і стала архітектором.
Через десять років вона повернулася до села провідати бабусю. Зайшла до школи й побачила, що горіх досі стоїть, а будиночок цілий, хоч і трохи зносився.
Микола сидів на лавці.
—Знав, що повернешся, — усміхнувся він.
—Я прийшла подякувати, — відповіла вона. — Гадаю, це був перший раз, коли я відчула себе вдома.
Микола подивився на неї з гордістю.
—Справа не в будиночку, Олесю. Справа в тобі. Тобі просто потрібно було місце, щоб це згадати.
Того дня Олеся пообіцяла собі, що, де б не опинилася, завжди будуватиме простори, де люди почуватимуться в безпеці.
Бо будиночок на дереві був не просто дошками й цвяхами. Він був доказом того, що іноді навіть маленький жест може змінити чиєсь життя.
