— Що це за «бабусина» сукня? — сестра уразила мене на очах у всіх. Мій «сюрприз» у відповідь змусив її втекти…
Уявіть: моя Олеся — стильна лялька, завжди витончена, ніби зі сторінки журналу. А я… звичайна жінка. Трохи м’якіша, трохи втомлена. Ну, життя ж не завмерло, правда?
Кожна зустріч із нею ставала випробуванням. Вона це робила, мабуть, не зі зла, а «з турботи». Підійде, окине мене гострим поглядом — і починає:
— Марічко, ой, а це плаття тобі не завузькує? Ніби з комоди бабусі.
— Марічко, тобі б іншу зачіску, ця тобі років десять додає.
— Ой, дівчата, погляньте на цю помаду! Такий відтінок ще у нашій першокласниці був!
І все це — з солодкою, ніжною усмішкою. Ну як так можна? Ніби хоче допомогти, а в мене після кожного слова — настрій у прірву, і в дзеркалі бачиш лише свої недоліки.
Боляче? Ще як! Я ж і так не ідеал, а тут ще й рідна кров постійно додає сумнівів.
Спочатку я мовчала, жартувала, уникала конфліктів. Але все має межі. Останньою краплею став татові 50 років.
Я так старанно готувалася! Нова сукня, манікюр, макіяж — почувалася, як кіношна зірка.
Ми зібралися в ресторані. Родичі, друзі, усі у святкових нарядах. І раптом моя Олеся підходить, оглядає мене — і голосно, щоб усі чули, каже:
— Марічко, ну що це за сукня? Ніби з базару в селі Бережки. Я б тобі щось краще підібрала!
Дівчата, у ту мить у мене все стислося всередині. Вона ж зробила це при всіх! Ніби вилила крижану воду на мою радість.
І тут у мене щось тріснуло. Досить! Я глибоко вдихнула, усміхнулася — і спокійно промовила:
— Олесю, дякую за турботу! Ти ж у нас експерт у всьому!
Вона засяяла, думаючи, що це комплімент. Наївна…
— Раз ти така знавець, — додала я, піднімаючи елегантну коробку, — ось тобі подарунок!
Усі затихли. Вона жваво розкрила коробку — а там сертифікат. На консультацію до психолога: «Як підвищити самооцінку, не ображаючи рідних». Я це оголосила так, щоб почули всі — навіть офіціант у другому кінці зали!
— Ось, сестричко, — додала я солодко. — Думаю, тобі це знадобиться. Щоб нарешті відчути себе впевнено — без моєї допомоги!
Її обличчя варто було бачити! Спочатку подив, потім розуміння — а далі щоки стали червоні, як маківка.
У залі засміялися. Спочатку дядько Петро, потім усі інші. Вона хотіла мене принизити — а вийшло навпаки.
Олеся щось пробурмотіла, схопила сумку — і зникла за дверима.
Так, ми потім помирилися. Ми ж родина.
Але з того дня вона жодного разу не згадала мою зовнішність. Тепер ми говоримо лише про дощі та сонце. І знаєте — це чудово.
Ось таке було. Дякую, що дослухали. Пишіть у коментарях — чи траплялося вам щось подібне?
