**Щоденник**
Тарас не звичайно прокидався серед ночі. Його дні були довгими, самотніми, наповненими рутиною поля і тишею, яка супроводжувала його з тих пір, як він втратив дружину. Він навчився жити з болем, знаходити розраду в самотності свого хутора «Світанок». Але цієї ночі… щось було не так.
Вітер вив із лютостю, бив у вікна, тряс стару хату. Була друга година, коли різкий стук і дивний шерех у стайні змусили Тараса підвестися, облитого тривогою. Звук був схожий на приглушений крик, стогін, який губився в бурі.
З олійною лампою в одній руці й старим кожухом на плечах він вийшов у ніч. Дощ лляв, немов небо оплакувало старі печалі, і кожен крок у багнюці важив тонну. Стайня, за кілька метрів від хати, ледве просвічувала крізь хуртовину. Та щось у середині казало йому йти… негайно.
Коли він відчинив дерев’яні двері, його огорнув запах вологи, сіна й чогось ще… людського. Тремтяче світло лампи освітило сцену, яку він ніколи не міг уявити.
На купі мокрої соломи й старих ковдр лежала молода жінка, промокла до кісток, із двома новонародженими дітьми в руках. Її губи посиніли від холоду, але руки не тремтіли. Вона тримала їх так, ніби від її тепла залежав цілий світ.
— У вас усе гаразд? — запитав Тарас, із хрипотою в голосі та серцем, що билося в грудях.
Жінка підвела погляд. Великі, темні очі, повні страху й виснаження.
— Так… будь ласка… допоможіть, — прошепотіла вона ледве чутно.
Тарас не був чоловіком багатослівним. Але в ту мить він зрозумів: ця жінка не просто сама — вона була в розпачі. Буря зовні була ніщо порівняно з тією, що клекотіла в ній.
— Ви не можете залишитися тут, — сказав він, наче рефлексом.
Вона опустила очі, щільніше пригорнувши дітей.
— Мені потрібна лише одна ніч… Мені нікуди йти. Нікого.
Ці слова вбили його, ніби хтось стиснув грудну клітку. Він знав це почуття. Самоту. Покинутість. Безпорадність.
Він глибоко зітхнув, нахилився й накрив її своїм кожухом.
— Я залишуся з вами. Ходімо до хати.
Він допоміг їй підвестися. Вона була холодна, слабка, але тримала дітей із силою, схожою на диво. Вони перейшли поле під дощем, а Тарас захищав їх, ніби вони були його рідною кров’ю.
Тієї ночі Тарас приготував кімнату, яка роками стояла замкненою. Розтопив піч, нагрів молока, і вперше за довгий час стара хата знову ожила. Оксана, як вона представилася пізніше, не була жебрачкою, злодійкою чи ошутанкою. Вона була зламана зрадою — чоловіком, який покинув її вагітну й зник, коли вона потребувала його найбільше.
Тієї ночі Тарас не розпитував. Просто дав їй відпочити. Але, коли дивився, як вона спить, обіймаючи дітей, щось у ньому змінилося назавжди. І хоч він ще не знав цього… та ніч поклала початок історії відродження, любові й нових початків.
Ранок приніс свіжість і надію. Дощ припинився, залишивши поле в сяйві. Тарас прокинувся рано, відчуваючи щось нове у своїй душі. Дивлячись на кімнату, де спали Оксана й діти, він зрозумів: тиша хати змінилася тихим шепотом.
Оксана вже не спала, годувала одну дитину, а друга спала, загорнута у ковдру. Вона подивилася на нього з вдячністю, і хоч обличчя було втомлене, у її очах була іскра надії.
— Доброго ранку, — сказав Тарас, намагаючись звути бадьоріше.
— Доброго ранку… Дякую за все, що ви зробили минулої ночі.
— Не варто, — відповів він. Та в глибині душі знав: це було не просто так. Оксана стала для нього символом усього, що він втратив… і міг повернути.
— Може, допоможеш мені з господарством? — запропонував він.
— Я? Але я нічого не знаю про роботу на хуторі…
— Навчу. Мені просто потрібна допомога. А вам — місце, де можна бути.
Вона погодилася. І так, разом, вони почали новий день.
Дні минали, і їхній зв’язок зміцнів. Оксана розповіла йому про своє минуле — як її зрадив коханий, як він зник, коли дізнався про вагітність.
— Він сказав, що не готовий бути батьком… Я відчувала себе так самотньо.
Тарас слухав, відчуваючи йії біль. Він теж знав, що таке втрата.
— Ти не одна, — сказав він. — Я з тобою.
Їхнє життя на хуторі наповнилося сміхом і працею. Оксана навчилася доглядати худобу, город, знаходила радість у простій роботі.
Але минуле інколи поверталося. Одного разу на базарі вона зустріла того чоловіка.
— Оксано… — усміхнувся він. — Одружилася з цим хліборобом?
Тарас стиснув її руку.
— Йдемо, — сказав він.
Вони пішли. Оксана дихала глибше, відчуваючи силу.
— Ти неймовірна, — сказав Тарас. —
