Щоб уникнути ганьби, вона погодилася жити з горбатим чоловіком… Але коли він прошепотів своє прохання на вухо, вона присіла…
— Васю, це ти, рідний?
— Так, мамо, я! Пробач, що так пізно…
Голос матері, тремтячий від тривоги й втоми, долинув із темної прихожої. Вона стояла в старому халаті, з ліхтариком у руці — ніби чекала його все життя.
— Васенько, моє серденько, де ж ти тинявся до самої ночі? Небо вже чорне, зорі сяють, як очі лісових звірів…
— Мамусю, ми з Дімою займались. Уроки, підготовка… Я просто втратив лік часу. Пробач, що не попередив. Ти ж так погано спиш…
— А може, ти ходив до дівчини? — раптом підозріло примружилася вона. — Чи не закохався часом, га?
— Мам, ну що за дурниці! — розсміявся Вася, знімаючи черевики. — Я не той, кого дівчата чекають під хвірткою. Та й кому я потрібен — горбатий, з руками, як у мавпи, та з головою, мов бур’ян?
Але в її очах майнула біль. Вона не сказала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила в злиднях, у холоді, на самоті.
Вася справді був не красень. Зріст ледве сягав метра шістдесяти, зігнутий, з довгими, мов у бабуїна, руками, що майже торкалися колін. Голова — велика, з кучерями, що стирчали, мов кульбаби. У дитинстві його називали «мавпочкою», «лісовим духом», «диво-природою». Але він виріс — і став більшим, ніж просто людина.
Вони з мамою, Галиною Петрівною, приїхали до цього колгоспу, коли йому було всього десять. Втекли з міста — від злиднів, ганьби: батька посадили, мати покинула. Залишилися тільки вони вдвох. Двоє проти всього світу.
— Не жилець твій Васька, — бурмотіла баба Тая, дивлячись на кволого хлопця. — Провалиться крізь землю, і сліду не лишиться.
Та Вася не провалився. Він вчепився в життя, як корінь у камінь. Ріс, дихав, працював. А Галина — жінка із серцем із сталі та руками, знівеченими в пекарні — пекла хліб на все село. По десять годин щодня, рік за роком, поки й сама не зламалася.
Коли вона злягла, більше не підводячись, Вася став і сином, і донькою, і лікарем, і нянькою. Він мив підлогу, варив кашу, читав уголос старі журнали. А коли вона померла — тихо, як з поля йде вітер — він стояв біля труни, зціпивши кулаки, і мовчав. Бо сліз у нього вже не лишилося.
Та люди не забули. Сусіди принесли їжу, дали теплий одяг. А потім — несподівано — до нього почали приходити. Спершу хлопчаки, захоплені радіотехнікою. Вася працював у радіовузлі — лагодив приймачі, націлював антени, паяв дроти. У нього були золоті руки, хоч і незграбні на вигляд.
Потім почали навідуватись дівчата. Спочатку — просто посидіти, попити чаю з варенням. Потім — затримуватись. Сміятись. Говорити.
І якось він помітив: одна з них — Оксана — завжди лишається останньою.
— Ти не поспішаєш? — спитав він, коли всі вже розійшлись.
— Мені нікуди поспішати, — тихо відповіла вона, дивлячись у підлогу. — Мачуха мене вдома ненавидить. Троє братів — грубі, злі. Батько п’є, а я для них — зайва. Живу в подруги, але й там не назавжди… А в тебе — тихо. Спокійно. Тут я не почуваюсь самотньою.
Вася подивився на неї — і вперше в житті зрозумів, що може бути потрібен.
— Живи в мене, — просто сказав він. — Мамина кімната порожня. Ти будеш господинею. А я… я нічого не попрошу. Ні слова, ні погляду. Просто будь тут.
Люди заговорили. Шепотілись за спиною:
— Та як так? Горбун і красуня? Це ж смішно!
Та минав час. Оксана прибирала, варила суп, усміхалася. А Вася — працював, мовчав, дбав.
І коли вона народила сина, весь світ перевернувся.
— На кого він схожий? — питали в селі. — На кого?
А хлопчик, Олесь, дивився на Васю і казав: «Тато!»
І Вася, який ніколи не думав, що стане батьком, раптом відчув, як щось тепле розкривається в грудях — ніби маленьке сонце.
Він учив Олеся ремонтувати розетки, ловити рибу, читати по складах. А Оксана, дивлячись на них, казала:
— Тобі слід знайти жінку, Вася. Ти ж не один.
— Ти мені як сестра, — відповідав він. — Спочатку тебе заміж віддам. За хорошого, доброго. А потім… подивимосж.
І такий чоловік знайшовся. Молодий, із сусіднього села. Чесний. Працьовитий.
Справили весілля. Оксана поїхала.
Та одного разу Вася зустрів її на дорозі й сказав:
— Хочу попросити… Віддай мені Олеся.
— Що? — здивувалася вона. — Навіщо?…
— Я знаю, Оксан
