Світло в темряві
Розділ 1: Розрив
—Геть звідси, невдячна! — кричала її мати на Олену, штовхаючи її до дверей.
Олена ледве втримала рівновагу, почуваючись так, ніби її серце розлітається на тисячі шматочків. Мати дивилася на неї з ненавистю, що боліла гірше за будь-які слова.
—Не повертайся! Не бажаю тебе більше бачити! — вигукнула вона, перш ніж грюкнути дверима.
Олена завмерла на порозі, немов прикована.
—Мамо, будь ласка, клянусь, це не я… він… — почала вона, але ніхто вже не слухав.
Її вітчим, п’яний та огидний, намагався її зґвалтувати, а коли Олена розповіла матері, та навіть слухати не захотіла. Для неї донька лише намагалася зруйнувати її нове життя. Тому вигнала її без вагань.
Розділ 2: Блукання
Самотня, Олена блукала кам’янистими вулицями маленького шахтарського містечка, жебракуючи. Холодне повітря різало шкіру, а голод робив її слабкою. Чоловіки дивилися на неї брудними поглядами, особливо ті, що йшли самотужки або гуртами п’яниць. Вона знала — вони найстрашніші.
Години повзли повільно, а голод став невиносимим. Вона почувалася невидимою, наче світ про неї забув. Наближався День поминання предків, і Олена згадувала батька. Як за його життя будинок запалювався від свічок, а повітря пахло свіжими квітами. Цього року мати нічого не готувала — вона знала це напевно.
Розділ 3: Алтар
З тим небагатим, що встигла схопити, коли її виганяли — серед речей була й батькова фотографія — вона вирішила зробити власний алтар. Зірвавши квіти біля дороги й зібравши трохи їжі, що їй подарували — сухі палянички та підв’ялі фрукти — вона влаштувала маленьку спомину під старим деревом. Впала на коліна перед батьковим фото і, з розбитим серцем, розридалася.
—Тату, якщо ти справді любиш мене, забери мене… — прошепотіла вона. — Я більше не хочу тут бути.
Вітер ніжно торкався її волосся, наче невидима рука гладила її по голові. Виснажена, вона заснула біля алтаря.
Розділ 4: Прозріння
На світанку вона прокинулася. Голод не зник, тому, хоч їжа вже не мала смаку, вона доїла рештки з алтаря. Потім знову пішла блукати, шукаючи щось у смітті.
Раптом вона побачила матір — та бігла до неї, плачучи. Перш ніж Олена встигла зреагувати, жінка міцно обійняла її.
—Прости мене, доню, будь ласка, прости… — благала мати, трясучись. — Я не повірила тобі… але вчора я бачила його.
Олена дивилася на неї, не рухаючись, все ще не довіряючи.
—Я залишила його пити, як завжди… і пішла спати. Потім почула крики… Побігла вниз і побачила його… Він шибався об стіни, наче ляльку! Він кричав: “Не вбивай! Я визнаю — я хотів зґвалтувати Олену!” А потім… впав. Він був мертвий, доню! — Мати схлипнула. — А потім я почула голос… не з цього світу. Він сказав: “Виходь і шукай доньку, інакше наступного року я повернусь і заберу тебе з собою в пекло.”
Олену пронизав холод, але гнів розтанув, коли вона побачила матір такою зламаною. Вони обійнялися. І в цю мить вона вирішила пробачити.
Розділ 5: Повернення додому
Перш ніж увійти, Олена подивилася на похмуре небо, і сльоза скотилася по її щокі.
—Дякую, тату… — прошепотіла вона. — Я знала, що ти прийдеш.
У домі повітря було важке. Тінь вітчима ніби досі блукала кутками. Олені стало моторошно, але вона намагалася не звертати уваги. Мати обіцяла — більше він не переступить порогу.
—Я поговорю з ним, — сказала мати рішуче. — Не дозволю, щоб він знову тебе чіпав.
Олена кивнула, хоча страх не відпускав. Вона знала — мати раніше була слабкою, але тепер у її очах горіла рішучість.
Розділ 6: Сутичка
Тієї ночі мати готувалася до розмови. Олена спостерігала здалеку, відчуваючи, як серце б’ється так, що ось-ось вискочить з грудей. Вона не чула всього, але почуте було достатньо.
—Більше ніколи не підійдеш до моєї доньки! — кричала мати. — Якщо не підеш геть, викличу поліцію!
Олена відчула полегшення, але й тривогу. Чи вистачить у матері сміливості?
Незабаром мати повернулася, збентежена, але тверда.
—Він пішов, Олено. Назавжди.
Розділ 7: Зцілення
Дні минали, і хоча рана ще боліла, вони почали відновлювати стосунки. Разом зробили алтар на Спомини, прикрасивши його квітами та спогадами.
Олена зрозуміла — між ними все ще є любов. Мати помилялася, але тепер боролася за неї.
—Робимо це разом, — сказала мати, ставлячи квіти. — Щоб тато завжди був із нами.
Олена посміхнулася. Вперше за довгий час вона відчула надію.
Розділ 8: Нова традиція
На День поминання мі
