Роки ланцюга
Барон не пам’ятав точно, коли все почалося. Можливо, тому що для нього час був лише низкою сірих днів, нескінченних ночей та пір року, які проходили, не приносячи полегшення. Він народився у великому виводку, на бідному подвір’ї на околиці села. Ще змалку його долю визначило холодне залізо ланцюга, який він ніколи не покине.
Спочатку життя було лише цікавістю. Він грався з братами, нюхав вологий ґрунт і гавкав на птахів. Але одного дня один із чоловіків у хаті обрав саме його. Відірвав від матері, відвів у кут подвір’я та прив’язав ланцюгом до шиї. З того часу Барон став частиною господарства, як стара колеса чи іржавий візок. Ніхто не пестив його, не говорив ласкавого слова. Для Барона час був лише безвісною чеканкою.
Місяці минали, і ланцюг став його єдиним другом. Він був завдовжки лише два метри, і Барон навчився не відходити далеко, щоб не відчути різкий ривок, який забирав подих. У нього не було будки чи сховища: він спав на землі, під дощем чи снігом, а коли вітер дмухав сильно, притулювався до стіни, тремтячи від холоду.
Пори року змінювалися: зими були суворими, з морозними ночами, коли Барон прокидався, вкритий інеєм. Літа були катуванням від спеки та спраги. Іноді діти з двору кидали в нього камінці для розваги чи лякали палицями. Ніхто про нього не дбав. Його життя було колом страждань, голоду та самотності.
Їжі було мало й жахливої. Йому кидали шкірки від картоплі, оголені кістки та іноді трохи кислих щів. Барон їв з жадобою, боячись, що хтось відбере ці мізерні шматочки. Пив каламутну воду з іржавого відру. Він ніколи не знав смаку свіжого м’яса чи радості ситої трапези. Його тіло стало худим, ребра виступали з-під брудної, зколченої шерсті.
Його ніколи не виводили на прогулянку. Він бачив світ лише зі свого кута, обмеженого ланцюгом. Бачив, як інші собаки бігають на свободі, як люди ходять туди-сюди, як птахи літають. Він мріяв бігти, досліджувати, відчути ласку. Але то був лише сон, і щоразу, коли він відкривав очі, ланцюг був там.
Остання зима
Остання зима була найжорстокішою. Чоловік, що прикував його, захворів і перестав виходити у двір. Барон проводив цілі дні, нікого не бачачи. Миска з їжею приходила все рідше й була все порожнішою. Іноді сусід підходив до паркану й кидав йому шматок чорствого хліба, але частіше він отримував лише жалісливі погляди.
Барон відчував, як життя випливає з нього. Лапи боліли, холод проймав до кісток, а самотність ставала все важчою. Уночі йому снилися мати, тепло братів, воля. Але прокинувшись, він знаходив лише багнюку й тишу.
Одного дня чоловік помер. Барон здогадався, бо перестав чути його кашель, повільні кроки. Декілька днів ніхто не з’являвся на подвір’ї. Барон був голодний, спраглий, наляканий. Він гавкав, просячи допомоги, але лише луна відповідала йому.
Сусіди, помітивши відсутність господаря, прийшли на подвір’я. Вони знайшли Барона, згорнутого на землі, із тьмяними очима, шерстю, перепачканою багном та паразитами. Дехто сперечався, що з ним робити. Одні казали, що він уже старий, і його треба приспати. Інші жаліли його, але не хотіли клопоту.
Нарешті жінка на ім’я Оксана, що жила у сусідньому будинку, вирішила подзвонити до місцевого притулку для тварин. Розповіла їм про Барона, його страждання, його самоту. Попросила допомоги.
Порятунок
Того ранку Барон нічого не очікував. Небо було сірим, і дрібний дощ падав на подвір’я. Раптом він почув незнайомі голоси, поспішні кроки, скрип паркану. У двір увійшла група людей. Вони були в світловідбивних куртках, у руках мали рукавиці та переноски.
Барон налякався. Спробував сховатися, але ланцюг не дав. Він гавкав, гарчав, але не мав сил опиратися. Одна з жінок, з м’яким голосом і добрими очима, підійшла повільно.
“Спокійно, малюку. Ми тобі більше не зробимо болі
