Сніг падав, як холодні голки, з сірого неба, покриваючи тріснутий асфальт дороги все товстішим шаром. Серед цієї безкінечної білини маленька постать повільно йшла, хитаючись, ніби тінь, ось-ось готова зникнути.
Оленці було лише п’ять років.
Її тіло, занадто маленьке й худе, щоб вистояти в зимовій заметілі, згиналося над двома клубочками, загорнутими в поношені ковдри. Це були її новонароджені братик і сестричка — Тарасик і Надійка. Їхні щічки почервоніли від холоду, а губки ледве рухалися уві сні. Вони не знали, що смерть була поруч.
Оленка знала.
Кожен крок був болючим. Її ноги, в дірявих шкарпетках і стертих сандаліках, вже не відчували землі. Але вона йшла далі, бо мала їх захистити. Так пообіцяла мамі.
“Бережи їх. Що б не сталося — не залишай їх самих.”
Це були останні слова, які вона почула від матері, перш ніж швидка забрала її посеред ночі. І вона більше не повернулася.
За кілька годин до того, в дитячому будинку “Свята Марія”, Оленка підслухала розмову директорки, пані Ковальчук:
“Завтра їх розділимо. Дівчинка піде до сім’ї у Львові. Хлопчик — до Харкова.”
Оленка, схована за сходами, відчула, як її серце розривається на тисячі шматочків.
“Ні! Їх не можна розділяти! Вони ще зовсім маленькі. Вони — моя родина.”
Тієї ночі, коли всі спали, вона підійшла до ліжечка, де дрімали двійнята. Загорнула їх у найтовстіші ковдри, які знайшла, і, ледве дихаючи, підняла. Вийшла через задні двері, які кухарі завжди забували замкнути.
Втекла без плану.
Тепер, на замерзлій дорозі, Оленка ледве трималася на ногах. Шматок хліба, який вона залишила від сніданку, віддала Надійці ще годину тому. Сама не їла нічого. Вітер кусав її шкіру. Сльози замерзали, не встигаючи дістати підборіддя.
“Не бійтеся… — шепотіла вона. — У нас усе буде добре.”
Повторювала це знову і знову, наче слова могли стати правдою.
Раптом у далечині замаячили вогні. Чорний розкішний автомобіль повільно наближався. Оленка, з останніми силами, вийшла на середину дороги, піднявши тремтячу руку.
Авто різко зупинилося.
З нього вийшов високий чоловік, добре одягнений. Його звали Олег Бондаренко. Бізнесмен. Спадкоємець статку. Він повертався з ділової зустрічі у Дніпрі і раптом вирішив повернутися іншою дорогою.
Ніколи не міг уявити, що побачить.
“Що за…?”
Він підбіг до дівчинки. Оленка впала на коліна якраз тоді, коли він дістався до неї.
“Дівчинко! Що ти тут робиш? Ти одна?”
Олег помітив клубочки у ковдрах. Два крихітних обличчя, ледве захищені. Діти. Вони були бліді.
“Господи…” — прошепотів він.
Не гаючи часу, взяв двійнят на руки і підхопив Оленку. Посадив їх у заднє сидіння, включив обігрів на повну і зателефонував своєму лікарю.
“Я в дорозі. У мене троє дітей, одна непритомна. Готуйте все. Буду за п’ятнадцять хвилин.”
У лікарні їх зустріла докторка Коваленко. Двійнят поклали в імпровізовані кувези. Оленку — на теплу каталку.
“Що сталося, Олегу?” — запитала лікарка.
“Знайшов їх на дорозі. Вона закривала їх своїм тілом. У неї гарячка! Вона зовсім слабка. Врятуєте їх?”
“Зробимо все можливе. Але дівчинка… вона на межі.”
Поки лікарі працювали, Олег сидів у залі очікування. Щось у цій дівчинці торкнулося його душі. Не лише її вчинок. А її погляд. Суміш страху і сміливості, ніби вона вже прожила ціле життя в боротьбі.
На світанку докторка вийшла з серйозним виразом обличчя.
“Двійнята стабільні. І дівчинка… теж. Але мені потрібно знати, хто вони. Це не нормально.”
Олег кивнув. Коли Оленка прокинулася, він перший підійшов до неї.
“Привіт, я Олег. Я знайшов тебе на дорозі. Як тебе звати?”
“Оленка… — прошепотіла вона. — А це Тарасик і Надійка. Мої братик і сестричка.”
“Де твої батьки?”
“Мама померла. Тата… я його ніколи не бачила.”
“А чому ти пішла з ними сама?”
Оленка ковтнула. Вагалася. А потім розповіла все.
Дитбудинок. Розлучення. Обіцянку.
Олег слухав мовчки. Коли вона закінчила, його очі були вогкими.
“Ти дуже смілива, Оленко.”
Через два дні Олег прийняв рішення.
“Я їх усиновлюю.”
“Ти впевнений? — запитала лікарка. — Ти ж самітній. У тебе ніколи не було дітей.”
“Вони мене потребують. І… я потребую їх.”
Новини розлетілися містом. “Молодий мільйонер усиновлює трьох дітей після знахідки в снігу.” Соцмережі вибухнули. Одні називали його героєм. Інші — божевільним.
Але Олегу було байдуже.
Єдине, що мало значення — це усмі
