Палата на сьомому поверсі приватної лікарні була дивно тихою. Серцевий монітор видавав рівномірний сигнал, а біле світло освітлювало бліде обличчя Оксани, яка щойно перенесла операцію з приводу пухлини щитоподібної залози. Ще не оговтавшись від наркозу, вона побачила свого чоловіка, Ярослава, що стояв біля ліжка з паперовою пачкою в руках.
— Очухалась? Добре, підпиши тут, — його голос був холодним, без жодної жалісли.
Оксана, спантеличена, прошепотіла: — Що… що це за папери?
Ярослав різко підсунув їх ближче: — Розлучення. Я все вже оформив. Тільки твій підпис залишився.
Вона завмерла. Губи здригнулися, у горлі ще боліло після операції, вона не могла вимовити слова. Очі наповнилися болем і нерозумінням.
— Ти… жартуєш?
— Ні. Я вже казав — не хочу жити з хворою та слабкою жінкою. Втомився тягнути все на собі. І ти маєш дозволити мені жити так, як я хочу.
Він говорив спокійно, ніби обговорював зміну телефону, а не кидав дружину, з якою прожив майже десять років.
Оксана гірко посміхнулася, сльози скотилися по її обличчю.
— То ти… вибрав саме той момент, коли я не можу навіть ходити, не можу опиратися… щоб змусити мене підписати?
Ярослав на мить замовк, потім кивнув:
— Не звинувачуй мене. Це мало статися рано чи пізно. У мене є інша. Вона більше не хоче ховатися.
Оксана стиснула губи. Біль у горлі не міг порівнятися з тим, що рвав її серце.
Але вона не кричала, не ридала, лише тихо спитала:
— Де ручка?
Ярослав здивовано підніс брови.
— Ти й справді підпишеш?
— Хіба не ти сам сказав? Це мало статися.
Він вклав ручку їй у пальці. Тремтяча рука Оксани повільно вивела її ім’я.
— Готово. Сподіваюся, ти будеш щасливий.
— Дякую. Я перерахую твою частину майна, як домовилися. Прощавай.
Він розвернувся й вийшов. Двері зачинилися за ним — тихо й моторошно.
Але не минуло й трьох хвилин, як вони знову відчинилися. У палату увійшов чоловік. Це був лікар Тарас, її найкращий друг з університету, який і проводив операцію. У руках він тримав медичну картку та букет білих троянд.
— Мені сказали, що Ярослав був тут?
Оксана ледь посміхнулася:
— Так. Прийшов розлучитися.
— Як ти?
— Краще, ніж будь-коли.
Тарас сів біля неї, поклав квіти на столик і мовчки простягнув конверт.
— Це чорновик твоїх документів на розлучення. Ще минулого тижня ти просила, якщо він принесе папери, передати тобі це.
Вона відкрила й підписала, не вагаючись. Потім подивилася на Тараса — її очі сяяли, як ніколи.
— Відтепер я більше не житиму заради когось. Не буду вдавати, що я «достатньо хороша дружина», або брехати, коли мені боляче.
— Я тут. Не щоб замінити когось, а йти поряд, якщо я потрібен.
Оксана ледь кивнула. По її щока
