Високий палат приватної лікарні на сьомому поверсі був неприродно тихим. Серцевий монітор рівно дзижчав, біле світло освітлювало бліде обличчя Оксани, яка щойно перенесла операцію з приводу пухлини щитоподібної залози. Ледве вийшовши з наркозу, вона побачила свого чоловіка, Ярослава, що стояв біля ліжка, тримаючи папірці.
— Прокинулась? Добре, підпиши тут.
Його голос був холодним, без жодної частки співчуття.
Оксана, збентежена, прошепотіла:
— Що… що це за папери?
Ярослав різко псунув їх у бік:
— Розлучення. Я вже все оформив. Тобі лише залишилось підписати.
Вона завмерла. Губи тремтіли, у горлі ще боліло після операції, вона не могла вимовити слова. Очі наповнилися болем і нерозумінням.
— Ти… жартуєш?
— Ні. Я вже казав — не хочу жити зі слабкою та хворою жінкою. Втомився тягнути все на собі. Ти теж маєш відпустити мене, щоб я міг жити, як почуваю.
Він говорив спокійно, ніби обговорював заміну телефона, а не кидав дружину, з якою прожив майже десять років.
Оксана гірко посміхнулася, сльози скотилися по щоках.
— То ти… дочекався моменту, коли я не можу навіть встати, щоб примусити мене підписати?
Ярослав на мить замовк, потім кивнув:
— Не звинувачуй мене. Це мало статися рано чи пізно. У мене є інша. Вона більше не хоче ховатися.
Оксана стиснула губи. Біль у горлі нічого не вартий порівняно з тим, що розривало її серце.
Але вона не кричала, не ридала, лише тихо промовила:
— Де ручка?
Ярослав здивовано підняв брови.
— Ти справді підпишеш?
— Хіба не ти сказав? Це мало статися.
Він сунув їй ручку. Її тремтяча рука взяла її, і вона повільно вивела своє ім’я.
— Готово. Бажаю тобі щастя.
— Дякую. Частину майна, як домовились, надішлю. Прощавай.
Він розвернувся і вийшов. Двері зачинилися за ним — тихо й моторошно.
Але не минуло й трьох хвилин, як вони знову відчинилися. У палату увійшов чоловік. Це був лікар Богдан, найкращий друг Оксани ще з університету, той, хто оперував її. У руках він тримав медичну картку та букет білих троянд.
— Мені сказали, що тут був Ярослав?
Оксана кивнула, ледве посміхаючись:
— Так. Прийшов розлучитися.
— Як ти?
— Краще, ніж будь-коли.
Богдан сів біля неї, поклав квіти на стіл і мовчки подав конверт.
— Це чернетка твоїх документів на розлучення. Її надіслала твоя адвокатка. Ти ж просила, якщо Ярослав принесе папери, одразу дати тобі підписати і ці.
Вона розкрила його і, не вагаючись, поставила підпис. Потім подивилася на Богдана — її очі сяяли, як ніколи.
— Відтепер я житиму лише для себе. Не буду більше грати роль «достатньо хорошої дружини», не буду прикидатися сильною, коли мені боляче.
— Я тут. Не щоб замінити когось, а щоб іти поруч, коли я потрібен.
Оксана легко кивнула. По її щока
