— Це що таке? — голос свекрухи розлився по всій кухні. У руках вона тримала розбиту фарфорову чашку зі сервізу, який подарував їй покійний чоловік. — Ти його розбила?
Ніна застовпіла, не знаючи, що відповісти. Звісно, це не була вона. Швидше за все, це зробила Марічка, п’ятирічна онучка свекрухи, що вранці гралася на кухні. Але сказати правду означало підв’язати дитину під гнів бабусі.
— Не знаю, Олено Петрівна, — тихо промовила Ніна. — Можливо, я випадково зачепила, коли мила посуд.
Свекруха піджала губи, а в її очах проблискало щось, схоже на тріумф.
— О, звісно! Завжди одне й те саме. Двадцять років живеш у моєму будинку, а поваги ні копійки. Ти ж знаєш, скільки для мене значив цей сервіз!
— Я можу склеїти, — запропонувала Ніна. — Майже непомітно буде.
— Не чіпай! Ще гірше вийде.
У кухню зайшов Віктор, чоловік Ніни. Він втомлено притиснув лоб — знову розболілася голова після нічної зміни. Віктор працював начальником охорони у торговому центрі, і постійний галас доводив його до мігреней.
— Що сталося? — запитав він, поглянувши на матір і дружину.
— Ось твоя благочесна розбила мій чайний сервіз, — свекруха обережно завернула розбиту чашку в рушник. — Той самий, що тато подарував.
Ніна сподівалася, що чоловік заступиться за неї або хоча б скаже, що це лише чашка. Але Віктор лише зітхнув:
— Ніна, скільки можна? Скільки разів мама просила бути обережнішою з її речами?
— Але я навіть не… — почала Ніна, та зупинилася. Сперечатися було марно.
Віктор взяв з холодильника пляшку кефіру і пішов у кімнату. Ніна залишилася наодинці зі свекрухою, яка демонстративно витерла сльозу.
— І за що мені це, — причитала Олено Петрівна. — Все життя для родини трудилася. Дім вела, сина виховувала. А тепер це…
Ніна мовчки витерла руки об рушник. Хотілося заплакати, проте вона знала, що сльози лише розвеселять свекруху. За двадцять років спільного життя під однією дахом вона навчилася стримувати емоції. У будинку Олени Петрівни її сльози нікому не бракували.
— Підвіслю білизну, — сказала вона і поспішила у двір.
Вечором, коли донька Олеся повернулася з коледжу, Ніна сиділа на веранді і перебирала квасолю. Олеся кинула сумку на лавку і присіла поруч.
— Мам, чому ти така сумна?
— Все нормально, просто втомилася, — відповіла Ніна, намагаючись посміхнутися.
Олеся була кмітливою дитиною. У свої вісімнадцять вона вже розуміла складні родинні зв’язки.
— Знову бабуся? — спитала вона прямо.
Ніна мовчала, але цього було достатньо.
— Мам, скільки ще терпіти? Чому ти ніколи не стоїш за себе? Ти ж знаєш, що Марічка грала з тим сервізом. Я сама бачила вранці.
— Тихіше, — Ніна підлякала. — Не треба підпалювати конфлікт. Марічка ще мала, їй не треба бабусині нотатки.
— А тобі, значить, нотатки слухати в самий розпуск? — донька відкинула довгу русу з чола. — Знаєш, іноді здається, що ти зовсім чужа в цьому будинку. Як прислуга.
Ніна здригнулася. Дочка озвучила те, про що вона сама думала останні роки: чужа, не своя, попри двадцять років шлюбу.
— Не кажи дурниць, — суворо відповіла вона. — Ми сім’я. Просто так склалося, що живемо в будинку Олени Петрівни. Вона вже літня, їй потрібна увага і турбота.
— А тобі не потрібно? — Олеся піднялася. — Піду переодягатися.
Коли донька пішла, Ніна відклала квасолю і подивилася на свої руки, огрубілі від постійної роботи по дому, з потрісканою шкірою. Колись вона була медсестрою у районній лікарні і мріяла про медичний університет. Потім познайомилася з Віктором, закохалася, забеременіла… А після декрету свекруха настояла, щоб невестка займалася домом, а не бігала по змінах. «Син на хорошій роботі, навіщо тобі ця лікарня? Дім — це теж робота, а за дитиною треба пильнувати», — казала вона. Віктор погоджувався. І народився Алешко, і питання про роботу просто зникло.
За вечерю того дня було тихо. Лише Марічка, онучка Олени Петрівни, і донька молодшого сина Владислава, Ірена, безперервно балачила. Владислав з дружиною Іреною жили окремо, але Марічку часто залишали у бабусі.
— А сьогодні Іра купила нову сукню, — хвалилася дівчина. — Рожева, з мереживом! Я в ній, як принцеса!
— Звичайно, моя хороша, — усміхнулася свекруха. — Ти у нас найкрасивіша принцеса.
— Бабусю, а чому тітка Ніна ніколи не одягає красивих суконь? Вона завжди в одному й тому ж.
Ніна замерла зі
