Я звати Іван, хоч у селі всі знають мене як діда Івана. Мені сімдесят два роки, і моє життя, як і у багатьох старих людей, — це низка звичок і спогадів. Живу сам у дерев’яній хаті на околиці лісу, на Поліссі, де туман пробирається крізь щілини, а вітер шепоче між соснами, наче давній жаль. П’ять років тому моя дружина, Ганна, тихо пішла у свій останній шлях однієї зимової зорі. Відтоді час став повільнішим, важчим, а ночі — холоднішими.
Мої діти давно розлетілися по світу, шукаючи своєї долі. Спочатку вони дзвонили час від часу, потім листи стали рідшими, а згодом настала повна тиша. Я не злюсь — життя йде вперед, не озираючись, і ми звикаємо до розлук, як до частини пейзажу. Та бувають дні, коли самотність наче занадто тепла кожушина, що душить і тяжить на плечах.
Моя хата проста, така, що скрипить під кожним кроком і зберігає відлуння голосів, які колись її наповнювали. Город, за яким колись доглядала Ганна, тепер — дика земля, де висока трава й дикі квіти б’ються за сонячне проміння. Люблю сидіти на ґанку під вечір, з глиняною чашкою чаю в руках, і дивитися, як ліс поступово в’яне в сутінках. Інколи заплющую очі й слухаю: спів пташок, шелест вітру, десь далеко — гавкіт собаки з сусідньої хати.
Саме в один із таких вечорів, коли повітря пахло дощем, а небо горіло вогнями заходу, я вперше побачив того лиса. Він був худим, з кудлатою шерстю й виступаючими ребрами, з мордою, заболоченою землею. Він рився у сміттю біля воріт, рухаючись обережно, наче боявся, що його помітять. Я застиг, дивився здалеку, не роблячи жодного звуку. Не відчув ні страху, ні злости — лише дивну цікавість.
Я не прогнав його. Навпаки, того вечора, готуючи вечерю, я відклав шматок хліба й трохи м’яса та поклав біля краю саду, там, де бачив його. Ліг спати, думаючи, чи повернеться він. І він повернувся. Наступного дня, і ще одного, і ще. Щовечора, коли сонце ховалося за горизонт, а холод пробирався у вікна, лис з’являвся беззвучно, сідав у кількох кроках від хати й чекав на свою частку.
Спочатку ми не розмовляли — звісно, лиси не вміють говорити, а й мені було мало що казати. Але з часом я почав говорити до нього. Розповідав про дрібниці: яка сьогодні погода, що снилося вночі, які кістки боліли найбільше. Він слухав мовчки, лише дивився на мене своїми жовтими очима — глибокими, що не судять і не питають. Їв повільно, не відводячи погляду, а потім зникав у темряві, немов тінь.
Так почався наш ритуал. Щовечора, кладучи їжу на траву, я говорив із лисом, як із другом, якого знаю все життя. Я відчув, що його присутність мені допомагає. Я вже не почувався таким самотнім — хтось чекав на мій жест, хтось ділив зі мною цю маленьку мить товариства. Я почав більше виходити у двір, прибирати в городі, збирати сухі гілки й опале листя. Відчував, що ми з лисом якось потребуємо одне одного.
Однієї ночі зима вдарила з усієї сили. Вітер вив, мов скажений, а дощ бив по даху, наче хотів знести його. Я вийшов у двір, щоб закріпити одне розхитане вікно, і раптом послизнувся на багнюці. Впав, відчувши різкий біль у нозі — я знав, що сам не встану. Телефон, який завжди носив із собою, не ловив сигнал. Я кричав, просив допомоги, та лише вітер відповідав мені.
Холод проймав до кісток. Я тремтів — не лише від болю, а й від страху. Думав, що ця ніч стане для мене останньою, що мене знайдуть лише тоді, коли буде вже пізно. Заплющив очі й молився — не за себе, а за своїх дітей, щоб вони не почували провини, коли почують звістку.
І раптом я відчув його. Теплу присутність. Відкрив очі — а він сидить поруч, поклав мордочку на мою ногу. Не сховався й не втік. Сидів тихо, дихав рівно, наче розумів, що він мені потрібен. Він нічого не робив — просто був поруч. Його тепле дихання й спокійний погляд дали мені сил не здаватися.
Минули години, а може, лише хвилини, поки я не піднявся з великим трудом. Лис не рушив із місця, доки не переконався, що зі мною все гаразд. Коли я нарешті заліз у хату, він зник серед дерев, беззвучно, як завжди. Тієї ночі, гріючись біля печі, я зрозумів, що щось змінилося між нами. Він більше не був просто голодним звіром, а я — самотнім старим, що шукає розради. Ми стали, у якомусь сенсі, товаришами.
Відтоді я вже не кажу, що живу сам. Щовечора, кладучи їжу на траву, я говорю із лисом, як із другом. Кажу йому: «Ти не мій вихованець. Ти — мій гість». А для того, хто проводить дні на самоті, це змінює все.
Згодом моє здоров’я покращилося. Я став частіше виходити у двір, гуляти лісом, дихати свіжим ранковим повітрям. Прокидався з нетерпінням чекаючи ночі — не
