Олено, швидко! Я щойно в крамниці бачив твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Цілих дві пачки! Каже, що миші завелись. Але ж я знаю у тебе немає щурів!
У Олени підкосились ноги. От воно що! Отак вона задумала відібрати хату!
Барсоне, друже мій, зітхнула жінка, виходячи на двір із мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Собака підняв морду, вдячно лизнув господині руку й прийнявся за їжу. Олені Дмитрівні виповнилось шістдесят пять, але виглядала вона молодше міцна, струнка, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них застигла така туга, що дивитись було боляче.
Півроку тому Іван загинув у мотоаварії. Купив собі «залізного коня» до сорокаліття, казав давня мрія. Олена відмовляла, але хіба синові відмовиш? А за місяць дзвінок із лікарні. Не впорався з керуванням на повороті.
Після похорону Тетяна забрала Миколку та поїхала до своїх батьків у місто. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім почала відповідати все рідше.
Олена намагалася домогтися зустрічей за законом мала право бачитися з онуком. Але Тетяна то посилалася на хворобу дитини, то на заклопотаність.
А потім зовсім змінила номер. Олена навіть поїхала за старою адресою сусіди сказали, що Тетяна з батьками продали квартиру і переїхали в інше місто. Куди ніхто не знав.
Гей, Олено! почувся голос через тин. Ще жива?
Це був сусід Григорій Степанович, жвавий сімдесятирічний удівець. Вони з покійним чоловіком дружили сімями, а як його не стало, Григорій опікувався сусідкою.
Жива, Григорію, куди ж я дінусь, посміхнулась Олена. Заходь, чаю попємо.
Коли мені чаювати, махнув рукою сусід. До міста збираюсь, в аптеку та за продуктами. Тобі щось потрібно?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш тут, як сова, нікуди не виходиш. Не годиться так, Олю. Треба жити.
Григорій поїхав, а Олена повернулась у хату. У сінях на стіні висіли фотографії все її життя, як на долоні.
Ось молоді з чоловіком на весіллі, ось Івасик робить перші кроки, ось уже дорослий син із дружиною та маленьким Миколкою. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка гірко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитись не могла все здавалось чужим та непотрібним.
Взялась за вязання, але пальці не слухались. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що сон прий
