Соломіє, здається я збив кота прохрипів я в телефон.
І що? відповіла Соломія без жодного коливання в голосі.
Як то «і що»? Що мені робити?
Хоч би вийшов з авто, подивись, чи живий.
Я ковтнув. Двір був пустим, у повітрі стояв гострий запах осені, з металевим відтінком схоже на страх. Повільно відчинив двері й, не виходячи, нахилився, щоб заглянути під машину. І побачив: він живий. Маленький сірий комочок тремтів, але очі були відкриті.
Він живий, Соломіє. Живий Що мені робити?
Як то що? Везі його до клініки. Ти ж і так туди їдеш. Давай, поспішай!
Обережно дістав кота він не опирався, лише лежав, важко дихаючи. Поклав на заднє сидіння, у коробку від взуття, що валялася на підлозі. І поїхав.
До клініки півгодини. Зазвичай. Але не того дня. Бо той день став таким, який не забувається, і тридцять хвилин розтяглися у вічність.
У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його збив потяг. Сусіди з дачі попросили відвезти до клініки «щоб не мучився», сказали. Безхатько, нікому не потрібний, але нам його було шкода. Я погодився. Навіть не подумавши.
А тепер ще й цей кіт.
Я гнав дорогою, наче божевільний, і в голові крутилося лише одне: «Що за день? Що за життя?»
У клініці, на моє здивування, черги не було. Увірвався з коробкою в руках, ніби везе дружину до пологового лікар відразу взяв кота й поніс його на обстеження.
Що з ним? Як він? метушився я біля дверей.
Зараз зробимо рентген, кивнув асистент. Серйозних травм, здається, немає, але треба переконатися.
Пятнадцять хвилин. Ціла вічність. Годинник немов насміхався з мене, зупинившись. Я ходив по колу, дивився на стелю, на вікна, на плакати з британськими та мейн-кунами
А всередині мене гризло щось важке. Не просто тривога сором, провина. Адже я не помітив. Не треба було їхати так швидко. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, ступив на дорогу на секунду пізніше а я в той момент думав, де поворот до клініки. І все. Митть. Поворот долі і ось я стою з комом у горлі й благаю в думках: «Лиш би вижив. Лиш би дати йому шанс»
Нарешті вийшов лікар.
Потрібна операція
І тут я згадав адже пес ще в багажнику!
Повернувся до машини. Тиша. Він не скиглив, не рухався. Натиснув кнопку багажник повільно відчинився.
Два налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
Гей, тихо сказав я. Вибач зараз розберемося.
Знову побіг до клініки. Підхопив лікаря сувора жінка з пронизливим поглядом.
Там ще пес. У багажнику. Його потяг збив, задні лапи
Нам вже дзвонили з приводу евтаназії. Сказали, що шансів немає.
Я завагався, не знав, що відповісти.
Лікарка не змінилася в обличчі. Лише накинула пальто поверх халата й пішла зі мною.
Відчинили багажник. Вона подивилася на пса, потім на мене. Її погляд пройняв наскрізь, ніби рентген.
Ви збожеволіли? Хто сказав, що його треба приспати? Так, лапи не одужають. Але він може жити. Ми виходили й гірших. Занесіть його всередину.
Я лише кивнув. Не сперечався. Лікар сказала: «він житиме». Цього було досить.
Ввечері ввірвався додому. Соломія здивовано відвернулася від плити:
Що з тобою, Богдане?
Без слів увійшов у кімнату, дістав стару книгу, між сторінками якої ховав гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер це не ма
