Він покинув нас і продав будинок, але я знайшла світло в темряві
Олена завмерла, наче весь світ розвалився, коли небіж Давид подав їй складений папірець і поспішно зник, тихо зітхнувши. Вона відчула щось не так. Знала, що Андрій давно став чужим, ночував у брата, розповідав про свинарник. Згадавши про листа, розгорнула його. «Олено, йду, пробач. Дітей не покину, з тобою жити не буду. Дім продав, ось твоя частка. Їдь до матері». Гроші розсипались на підлогу, а вона стояла, хитаючись, наче вітер зніс її життя.
Бабуся Ганна увійшла в кімнату, голос тремтів: «Оленко, що трапилось?» Олена проковтнула гіркий ком у горлі. «Усе гаразд, мамо, йди чай пити, печиво підгоріло». Аромат ванилі змішався з гіркотою. Вона чекала цього моменту чутки від Вікторії, дружини брата Андрія, звучали несміливо, але Олена їх відганяла. Тепер правда лежала біля її ніг холодна й гостра, як ніж.
Тарас прибіг із двору: «Мамо, дядько Іван кличе». Вона накинула плащ і вийшла. Сусід почухав потилицю: «Здоров, Олено Ми купили будинок, для Насті Але живи, скільки треба». Олена підвела голову: «Дайте три дні виселюся». Хлопнула дверима, не чуючи його: «Куди поїдеш?» Тарас прибіг, червоний: «Мамо, де тато?» Вона обняла його, вдихнула запах дитячого поту з помятої кепки й тихо заплакала. «Пішов, сину». «Я його вбю!» «Не треба. Ми сильні, розберемось».
Маряна хлипала. Олена посадила дітей за стіл, а сама пішла до бабусі Ганни. Та сиділа біля вікна, плечі тремтіли. «Оленко, запиши мене в будинок для літніх». «Що ти кажеш? Поїдемо разом». «Куди?» «Ще не знаю». Олена подзвонила матері, а та лише скаржилась: «Іди до негідника, кинь йому гроші в обличчя!» «Ні». Мати не могла допомогти у неї була інша родина, вітчим давно вигнав Олену. А бабуся Ганна, сестра матері, лишилась непотрібною після розпаду села. Дочки покинули її, і Олена прихистила шість років тому. Тепер вони одна родина.
Телефон знову задзвонив. Мати: «Куди подінешся з бабусею?» «Не до тебе». Олена кинула трубку, взяла старий записник, набрала номер. «Олена, з Андрієм розійшлась, заберу бабусю до тебе?» «Ні, у мене тиск!» Трубка змовкла. Олена подивилась на дітей і бабусю. Вузький вагон, тендітна жінка з сумними очима, серйозний хлопчик, жвава дівчинка й бабуся, що витирає сльози. Вона їхала туди, де могла знайти вихід.
«Привіт, тату», сказала Олена, стоячи на порозі. Батько здивувався: «Діти? Бабуся Ганна?» «Дай мені ключі від квартири, яку бабуся Марія заповіла мені». Він зрадів: «Заходьте, Людмило, яка радість!» Мачуха посміхалась: «Які тут гості ми ж родичі». Але через три дні Олена почула її шепіт: «Коли вони поїдуть?» «Тату, де квартира?» Людмила кинула ложку: «Ніякої квартири! Продали з твоєю матірю, гроші поділили!» Батько відвів очі. Олена стиснула кулаки: «Три дні».
Оренда житла стала пеклом. «З дітьми не знімаємо», «Без чоловіка? Ну й що?», «Оплатіть за три місяці вперед». Знайти роботу ще важче. «Без досвіду не беремо», «Маленькі діти? Вибачте». Але тоді зявився Борис: «Молода, швидко навчиться. Три дні тренувань і вперед, здавати квартири». Олена зітхнула. Переїхали в тісну кімнатку з туалетом і душем у сусідки. Діті раділи: «У нас свої кімнати?» Бабуся плакала: «Я тобі тягар». «Ми родина, чуєш? Ти моя помічниця».
Борис Аркадійович запропонував їй вивчати право: «Компанія росте, потрібна людина». Олена пошепки спитала бабусю: «Іти?» «Іди, доню». Час минав. Тарас виріс, Маряна закінчила школу. Вони купили квартиру свою, справжню. «Мамо, це все наше?» «Так, і кімната для гостей». А потім подзвонила тітка Олена: «У мене день народження, ти сховала, що їх немає?» «Дзвонила, ти ховалась». «Які заощадження?» «Вам краще знати». Олена поклала трубку, усміхнулась. Біля могили бабусі Ганни прошепотіла: «Памятаєш Степана? Він дав мені три дні на роздуми. Відповім так».
Сонце виглянуло з-за хмар, обійняло її променями. Олена відчула тепло наче бабуся Ганна поруч. «Ми подолали, мамо». Вдома її чекали діти, нове життя, чоловік, який кохає. А десь далеко Андрій лишився з грішми, але без родини. Хто втратив більше? Вона підвела очі до неба й подумала: «Дякую, що дав мені ці три дні». Може, все було не даремно? Може, варто пережити темряву, щоб побачити світло?
