**Щоденниковий запис**
«Чи вже прийшов ваш автобус? спитав поспішаючий чоловік.
Пані, чи не знаєте, чи вже відїхав останній автобус? до зупинки підбіг запыханий чоловік. Справжній чоловік, не хлопець, літ пятдесят із гаком, у куртці та спортивних штанях, на плечі пошарпаний рюкзак. Звичайне обличчя з вусами, які Лариса Андріївна завжди ненавиділа, вона відвернулася й не відповіла.
Пані, чи вам важко відповісти? Автобус уже пішов, чи ні? Адже ви ж тут чекаєте? чоловік перевів дух і скинув важку сумку на лавку біля Лариси.
Нічого й нікого я не чекаю, відрубала вона, але потім подумала, що вже пізно, і хтозна, хто цей тип, тож мякше додала: Якийсь автобус відїхав хвилин пять тому, не помітила який.
От дідько! чоловік плюхнувся на лавку так, що Лариса злякалася, ніби ось-ось розвалиться, і схопилася.
Ви теж запізнилися? невгамовний, ну просто навязливий!
Лариса поправила пальто й вирішила йти додому, вже надто пізно.
Годину тому їй раптом захотілося вийти на вулицю. Ніби повітря не вистачало, самотньо, з нею такого ніколи не бувало.
Усе життя Лариса Андріївна жила одна й була щасливою. Подруги виходили заміж, народжували, а їй того й не треба було. Згадувала: мати в селі народжувала одного за одним. Потім трьох віддала в інтернат, а вона, старша, втекла до міста. Закінчила училище, стала бухгалтеркою й усе життя пропрацювала у центральній кавярні. Кавярня «Золотий Вік» музика, смачна їжа!
Спочатку була просто бухгалтеркою, а потім головною аж до пенсії. Весілля, ювілеї, їй ніколи не було нудно. Хороша зарплата, смачні обіди, купила квартиру, їздила у відпустки іншого життя Лариса Андріївна й не хотіла.
А рік тому новий власник заявив, що вона «не вписується в сучасні стандарти».
І випхнув на пенсію, хоча вона й не збиралася.
Спочатку шукала нову роботу. Потім зрозуміла: те, що пропонують не те, а де подобається треба молодих.
Махнула рукою має вона цю подушку безпеки, маленьку, але вистачить. Так і пішла у вільне плавання.
Спершу було чудово: жила без планів, не треба було будильника, ходила на екскурсії, навіть у парку займалася скандинавською ходьбою.
А потім раптом її все набридло, і цієї ночі вона просто вийшла на вулицю й сіла на лавці біля автобусної зупинки.
Автомобілі їздили, гуділи, світили ліхтарі, люди йшли, говорили, а вона сиділа й відчувала, ніби її взагалі немає. Є тільки це шумне місто, яке живе своїм життям, а її життя нікому не потрібне.
Абсолютно нікому у всьому світі!
І раптом цей чоловік.
Вам теж нема де ночувати, пані? Я ось тут уже одну ніч провів, вранці поїхав. Живу за містом, працював у відріз запізнився. До речі, в мене є бутерброди з ковбасою, не бійтеся. Ось, тримайте, хліб свіжий, ковбаса смачна, а я зараз термос дістану, чаю гарячого випємо, з цукром, зігріємось.
Чоловік ні з того, ні з сього змінив тон і всунув бутерброд Ларисі в руку. Вона хотіла відмовити, але раптом зрозуміла, що шалено голодна. Не їла вечері, а на обід ледь що поковтнула. Відкусила шматок аж як смачно! Давно не купувала ковбаси дієту дотримувалася, а тут хліб пахне, ковбаса, мм!
Чоловік усміхнувся:
Ну що, смачно? Тримай, чай наливаю, лиш не обпеклись. Як тебе звати?
Лариса Андріївна, відповіла вона із набитим ротом, а він весело кивнув:
Лариса! А я дядько Дмитро, точніше, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, тепер у охороні, у відріз день із роботи. Нічого, мати, правду кажучи, хвора, стара вже, ось ліки їй і заробляю. Родина була, але розпалася: син виріс, дружина пішла до іншого. Ну, живу собі! зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумні.
А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш, таксі викличу? Мені самому далеко, за місто вночі не їздять, подвійний тариф дорого. Тобі має вистачити.
Дмитро Іванович подивився на неї й усміхнувся, а Ларисі раптом згадався шкільний товариш, Колюк, який завжди годував її бутербродами. І дивився так само доброзичливо, трохи з насмішкою. Вона відчула себе знову дівчинкою, наче не було ні кавярні «Золотий Вік», ні пенсії.
Лариса доїла бутерброд, запила гарячим солодким чаєм і раптом сказала, сама не очікувала:
Ходімо до мене, Дмитре Івановичу, не на лавці ж ночувати? Ось моя хата, їхати нікуди. Бери свій рюкзак і ходімо, тільки поводься пристойно, а то рука в мене важка, не
