Серце, поранене розпачем: шлях до нових радощів
“Оленко, між нами все скінчено!” холодно сказав Тарас. “Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені це дати. Я подав на розлучення. Ти маєш три дні, щоб зібратись. Виїжджай зателефонуєш. Я житиму у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина чекає на дитину! Три дні, Оленко!”
Олена мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось йшло не так. Олена вела здоровий спосіб життя, а під час вагітності дбала про себе ще більше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла
Двері за Тарасом зачинилися, і Олена, безсила, впала на диван. Не було сил збирати речі. Куди йти? Вийшовши заміж, вона жила у тітки, але тієї вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися у село Вересня, у будинок бабусі? Снімати житло? А робота? Питання крутилися в голові, але часу на роздуми не було.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Наталя.
“Не спиш? І правильно,” сухо промовила вона. “Прийшла стежити, щоб не забрала зайвого.”
“Не збираюсь брати старі шкарпетки твого сина,” відповіла Олена. “Будемо перераховувати мої речі?”
“Яка вперта! А була така лагідна, тиха. Я ще після першого року казала Тарасові, що ти безплідна.”
“Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.”
“Куди посуд везеш?” зірвалась свекруха.
“Він мій, від тітки, спогад про неї.”
“Без нього тут буде порожньо!”
“Це не мої клопоти. Але у вас буде онука.”
“Бери лише своє!”
“Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка подарунок від колег. Автомобіль я купила до весілля. Твій син має свій.”
“Тобі всього вистачає, а дітей не народжуєш!”
“Це не ваша справа. Мабуть, так Богу до вподоби.”
“Не жалієш, так? Може, спеціально так робиш?”
“Не несіть дурниць. Мені боляче навіть думати про це.”
Олена оглянула кімнату її речей уже не було. Щітка, косметика, капці Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитись. Згадала статуетка котика, спогад про бабусю. Всередині була схована сережка та перстень не дорогі, але дорогі серцю. Тарас називав їх сміттям. Невже викинув? Олена відчинила балкон.
“Що там забула?” почувся голос свекрухи. “Збирайся і йди!”
Котика знайшла, все на місці. Тепер можна їхати.
“Ось ключі, прощаваймо. Сподіваюся, більше не побачимосься.”
Олена заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
“Нам усім шкода твоєї долі,” сказав керівник. “Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Будь готова половина проектів без тебе зупиняється.”
“Добре, це відволіче думки. Дякую.”
“Потрібна допомога?”
“Ні.”
“Розберемося з відпускними та премією.”
“Дякую, до речі.”
Олена не шукала квартиру поїхала у Вересню. Буд
