Того дня Оксана, як завжди, готувала обід нарізала мясо для рагу. На кухні пахло цибулею, на сковороді шкварчав жир, коли раптом задзвонив телефон. Її чоловік, Богдан, підніс слухавку. Його голос був спокійним:
Ало?
Далі пауза. Довга. Наче хтось говорив безперервно, а він лише слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі нікого. Дріт телефону тягнувся у бік дитячої. Серце стиснулося. Не знаючи чому, вона йшла тихо, навшпиньки, немов злодій.
З-за замкнених дверей почувся його шепіт. Голосом, яким він із нею ніколи не говорив.
Марічко, заспокойся Я розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене сімя, я зараз не можу приїхати Я теж тебе люблю. Дуже. Але зараз не можу говорити Оксана може зайти будь-коли. Я їй усе розповім, але ще не час Завтра. Будь ласка, не дзвони мені сюди зараз. І так Я тебе люблю.
Її ніби ударило струмом. Рука, готова відчинити двері, застигла в повітрі. Серце калатало так сильно, що дихати стало важко. *«Я тебе люблю»*. Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Оксана не влаштовувала сцен. У голові пролунав мамин голос: *«Ніколи не роби нічого серйозного на гарячу руку»*. Вона випросталася, як могла, і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки мяса падали на дошку безладно. Біля ніг терлася кішка, Оксана кинула їй шматочок єдиний автоматичний жест доброти.
*«Я теж тебе люблю»*
Ці слова крутилися в голові, наче навіжені. Вона чіплялася за іншу його фразу: *«У мене сімя»* Значить, ще важлива? Ще має значення?
Але тоді хто вона? Лише мати його дітей? Господиня дому? Звичка? Біль стиснув груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодних ознак дистанції. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув аромат страв і посміхнувся:
Який запах! Скоро обід?
За півгодини. Мясо дрібно порізала швидше звариться Хто дзвонив?
Що? ніби не зрозумів. А, з роботи. Попросили завтра прийти прийняти ліс.
Часто тебе просять у вихідні. Мені це не подобається.
Усі у відпустках, літо ж
М-м.
Чого ти така сумна, Оксанко?
Просто втомилася. Думала, завтра будемо разом, поїдемо на дачу.
А ти працюєш. Поїдемо ввечері.
Богдане
Що?
Ти мене любиш?
Звісно, що ти. Люблю, Оксано. І наших хлопчиків люблю. Ти ж знаєш сімя для мене все.
Він випростався, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок здався їй огидним.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, які гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромила пазурі подякувала за частування. Оксана стиснула її лапки, притулила обличчя до пухнастої шерсті.
Та жінка вона має зникнути.
Оксана не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він був з іншою. Але втратити його нестерпно. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей у садок і зібрався «на роботу», Оксана сказала на підприємстві, що погано почувається, і залишилася вдома. Замаскувавшись, позичила у сусідки халат і хустку «на заводі стіни фарбувати». Потім прямо до міського парку. За кілька хвилин вийшов Богдан. Оксана слідувала за ним, ховаючись у провулках.
Він зайшов на базар, купив шовку та фруктів, потім повернув у приватний сектор. Оксана зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за воротами.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік лісу туди, де колись гуляли вони самі. Оксана пішла додому. У голові пожежа. У душі безнадія.
За кілька днів їй вдалося роздивитися Марійку красуня, хоч і зрадниця. Років тридцять. Потім успіх: побачила Марійку з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розговорилася.
Марійка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер має шанувальника. Одруженого. Каже, що «кине свою жінку заради неї», прошепотіла подруга, а в Оксаниному серці запалав помста.
