Серце, поранене розпачем: шлях до нових радощів
«Олено, між нами все скінчено!» холодно оголосив Ігор. «Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Подав на розлучення! У тебе три дні зібрати речі. Виїжджай подзвони. Я житиму у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина вже чекає на малюка! Три дні, Олено!»
Олена мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися зачати дитину, але три вагітності закінчилися жахом. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось щоразу йшло не так. Олена вела здоровий спосіб життя, а під час вагітності пильнувала себе ще ретельніше. Останнього разу їй стало зле на роботі, швидка просто не встигла
Двері за Ігорем зачинилися, і Олена, безсила, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? Заміжня, вона жила у тітки, але тієї вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися у село Вишневе, до бабиного дому? Орендувати квартиру? А робота? Питання крутилися в голові, але часу на роздуми не залишилося.
Вранці двері відчинилися, і у дім увійшла свекруха, Марія.
«Не спиш? І правильно, сухо сказала вона. Прийшла стежити, щоб не забрала зайвого.»
«Не збираюся красти старих шкарпеток твого сина, відкосила Олена. Будемо перераховувати мої речі?»
«Яка вперта! А була така лагідна, тихенька. Я ще після першого разу казала Ігоркові, що ти безплідна.»
«Ви заради цього прийшли? Тоді мовчіть і спостерігайте.»
«Куди везеш посуд?» збуркнула свекруха.
«Він мій, від тітки, на память про неї.»
«Без нього тут порожньо буде!»
«Це не мої клопоти. Але у вас буде онук.»
«Беріть лише своє!»
«Ноутбук мій, кавомашина та мікрохвильовка подарунок від колег. Авто купила до весілля. У твого сина своє є.»
«Тобі всього вистачає, а дитину не народжуєш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно.»
«Не жалкуєш, так? Може, спеціально так робиш?»
«Не несіть дурниць. Мені боляче навіть думати про це.»
Олена озирнулася по квартирі її речей уже не було. Щітка, косметика, тапочки Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала статуетка кошеняти, память про бабусю. Всередині була схована кулонка та перстень не дорогі, але дорогі серцю. Ігор називав їх сміттям. Невже викинув? Олена відчинила балкон.
«Що там забула?» почувся голос свекрухи. «Збирайся та гайда!»
Кошеня знайшлося, все на місці. Тепер можна виїжджати.
«Ось ключі, прощаваймо. Сподіваюся, більше не побачимось.»
Олена заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Нам усім шкода твоєї долі, сказав керівник. Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Будь готова половина проектів без тебе зупиниться.»
«Якраз щоб відволіктися. Дякую.»
«Потрібна допомога?»
«Ні.»
«Розберемося з відпускними та премією.»
«Дякую, між іншим.»
Олена не шукала квартири поїхала у Вишневе. Бабусин дім стояв пусткою з часів її смерті три роки тому. Матір Олена не знала та померла під час пологів. Тепер і сама Олена не могла стати матірю
Година дороги і ось вона біля дому. Старий клен, зарослі ромашками. Востаннє вони з Ігорем були тут восени, готували шашлики. Олена заїхала у двір, ключ від комори лежав у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла.
Тиша. Вона стояла серед неї, відчуваючи, як цей старий дім знову стане її прихистком, а сум зрештою принесе нове щастя.
