У нас на ніч заночувала свекруха, Ганна Бойко. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Вставай, Марічко, ти бачиш, що у твоїй кухні коїться?!» Я підскочила з ліжка, ще в піжамі, серце калатало, ніб шалене. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю може щось горить? А може, газ не вимкнули? В голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, або ще якась лиха година. Заходжу в кухню, а там таргани. Цілий загін рудих чудовиськ тусується під столом, під тарілками, під вчорашніми залишками вечері, які мені лінь було прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, ніби це я спеціально виростила цих комах, щоб її шокувати.
«Марічко, у вас завжди так?» почала вона, а голос тремтів від обурення. «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а в кухні таргани, як у якомусь коморі!» Я стою, немов громом приголомшена, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти плакали, чоловік, Тарас, щось бурмотів про футбол, а я мріяла лише впасти у ліжко. Хто б міг подумати, що саме сьогодні ці небажані гості вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному хліву живемо, у нас квартира, все прибрано. Ну, майже прибрано.
Ганна Бойко, звісно, не замовкає. «За моїх часів, каже, такого не бувало! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогоднішня молодіж лінива, тільки й умієть у телефонах сидіти!» Киваю, ковтаю злісні слова, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха вона генерал у спідниці, для неї порядок у кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарувала. Почала метушливо прибирати: хапаю ганчірку, змиваю тарганів, витираю стіл, мию тарілки, все, що під руку попадеться. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Тут не протерла! А що це за пляма? Ти цеглу ніколи не миєш?» Лелеки тільки но не пускаю. Думаю: «Ну, Ганно Бойко, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, іноді крихти на столі лишалися!» Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися марно.
Поки я воюю з тарганами, мій чоловік Тарас нарешті виповзає з ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, і замість того, щоб допомогти, лише посміхається: «О, Марічко, може, ти зоопарк відкрила?» Кидаю на нього такий погляд, що він миттєво замовкає й іде чай заварювати. А свекруха лише головою хитає: «Бачиш, і твій чоловік несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І справді вона сідає за стіл, уже вимитий до блиску, і починає: «За моїх часів чоловіків тримали в строгості. А ви, молоді, їм волю даєте, ось і маєте таргани в кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як дожити до вечора, щоб Ганна Бойко поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж хороша жінка, але ці її напади Це ж не просто таргани, це їй доказ, що я погана господарка, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, витираю, прибираю, а вона все одно знає, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене дві дитини, робота, весь день як білка в колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне звідки вони? Може, від сусідів? У будинку старі труби, підвал сирий, от вони й лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі миючого засобу. Свекруха, здається, трохи заспокоюється, але все одно кидає: «Треба, Марічко, стежити за порядком. Це ж твій дім, твоя сімя. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а всередині кричу: «Залиш мене в спокої!» Тарас, побачивши мій стан, нарешті втручається, бере маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеально чисту кухню і думаю: чи справді я така погана господарка? Може, Ганна Бойко права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, що сімя це не ідеальна кухня, а любов не лише блискучі тарілки.
