Ми вирішили відвідати моїх батьків майже через півроку після весілля. Я знав, що це буде випробування, але навіть не уявляв, наскільки жорстким воно виявиться. Щойно ми переступили поріг, мати зустріла нас холодним поглядом і словами, від яких кров застигла в жилах: «Тут працюють, а не бенкетують». У її голосі була загроза, ніби ми прийшли не до рідного дому, а на каторгу.
Моя Олеся, з її ніжними руками і міською витонченістю, раптом здалася крихкою, як квітка в буряні. Я бачив, як вона міцно стиснула мою долоню, коли мати наказала їй чистити рибу. «Остапе, адже це твоя дружина, а не служниця!» хотілося викрикнути, але я мовчав. Мовчав, бо знав: кожен мій протест розпалить ще більший вогонь.
Дні, проведені в селі, перетворилися на кошмар. Олеся працювала до пізньої ночі, її пальці тремтіли від холоду, коли вона мила посуд криничною водою. Я бачив, як вона стискає губи, щоб не розплакатися, коли мати знову й знову докоряла її лінінням. «Ти ніколи не будеш гідною мого сина!» лунало в голові, наче прокляття. А я стояв осторонь, немов невидимими ланцюгами прикутий до землі, де виріс.
Наші вечері складалися з вареної картоплі та риби, приготованої Олесею, але мати навіть не сідала з нами. Вона спостерігала з кута, наче тінь, очікуючи помилки. А коли ми нарешті лягали спати, я чув, як Олеся плаче в подушку. «Пробач Пробач за все» шепотів я, але слова розчинялися в темряві.
Повернувшись додому, я вирішив сказати матері: «Більше ніколи не ображай моєї дружини». Але вона лише засміялася. «Ти забув, хто тебе виростив? Хто годував тебе, коли ти плакав від голоду?» Її слова врізалися в серце, ніж ніж.
Коли ми знову приїхали в село, я був готовий до боротьби. Батько поранив ногу, і мені довелося пасти корів. Олесі натерли ноги гумовими чобітьми до крові. Дощ залив поля, перетворивши їх на багно. Вона йшла за мною, спотикаючись, а я мовчав, бо знав: кожна моя турботлива жест викличе нову зливу насмішок.
А потім баранина. Олеся не могла терпіти її запаху, але мати навмисне готувала її щодня. «Їж, якщо хочеш бути частиною родини!» кричала вона, коли Олеся відсунула тарілку. Я взяв виделку, розірвав шматок мяса і кинув його на підлогу. «Більше ніколи», прошепотів я, але це був лише початок війни.
Тепер, коли Олеся чекає нашу донечку, я не можу ризикувати. «Їдь сама, якщо хочеш, кажу я матері по телефону. Але вона залишиться тут». У її мовчанні крився цілий океан образ, але моє серце вперше було спокійним. Я обійняв Олесю, і її теплі руки нагадали: іноді треба захищати родину навіть від тих, хто дав тобі життя.
P.S. Коли мати зателефонувала наступного разу, я вимкнув телефон. Нам обом було боляче. Але іноді біль єдиний спосіб прокинутися.
