Тієї ночі я й випровадила сина з його дружиною за двері, забравши їхні ключі: настав момент, коли я зрозуміла годі.
Тієї ночі ми вигнали сина та його дружину, і я взяла ключі: настав мить, коли я усвідомила досить.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Я вигнала з дому власного сина та його дружину. І знаєте що? Я не почуваюся винною. Ані трохи. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене прийняти це рішення.
Все почалося півроку тому. Як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та тишу. І що ж я бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Маряна. Вона ріже ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
«Привіт, мамо! Вирішили заскочити!»
На перший погляд нічого страшного. Я завжди радію, коли Тарас заходить у гості. Але тоді я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони звалилися в мою квартиру й залишились.
Виявилося, що їх вигнали з орендованої квартири вони шість місяців не платили за оренду. Я ж казала їм: не вибирайте те, що не можете собі дозволити! Будьте реалістами. Але ні. Їм потрібно щоб був центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося бігти до мами.
«Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру», запевняв син.
Я, наївна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру ніхто навіть не дивився. А осіли вони чудово. Жили, як у себе: ні в кого не питали, ні до чого не докладалися, нічим не цікавилися. А Маряна Боже, як же я помилилася щодо неї.
Вона не готувала, не прибирала. Весь день бігала по подругах, а якщо залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталася з роботи, готувала вечерю, мила посуд, а вона немов на відпочинку в санаторії. Навіть своє пудеречко не помила.
Якось тихенько запропонувала: може, варто шукати додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу почула у відповідь:
«Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.»
Я їх годувала, платила за воду, світло, шофе. Вони не дали й гривні. А ще й скандалили, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У кімнаті реве телевізор, Тарас і Маряна сміються, щось обговорюють. А в мене вранці на роботу. Вийшла до них:
«Діти, ви скоро ляжете? Мені завтра рано вставати!»
«Мамо, не треба драми», сказав Тарас.
«Пані Олено, не треба нервів», додала Маряна, аж не обернувшись.
Я відчула, як щось всередині обірвалося.
«Зберіть свої речі. Вас тут не буде зранку.»
«Що?»
«Чули. Виходьте.
Або я сама почну скидати ваші речі.»
Коли я повернулася йти до своєї кімнати, Маряна щось тихо сказала. Це було занадто. Мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони пробували мене зупинити, благали, але було вже пізно.
«Або виходите зараз, або викликаю поліцію.»
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені було вже все одно. Зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішл
