Ми вирішили відвідати моїх батьків майже через півроку після весілля. Я знав, що це буде випробування, але навіть не уявляв, наскільки жорстоким воно виявиться. Щойно ми переступили поріг, мати зустріла нас холодним поглядом і словами, від яких кров застигла в жилах: “Тут працюють, а не гуляють”. У її голосі відчувалася загроза, ніби ми приїхали не в рідний дім, а на каторгу.
Моя Оксана, з її ніжними руками і міською витонченістю, раптом здалася крихкою, як квітка серед бурянів. Я бачив, як міцно вона стиснула мою руку, коли мати наказала їй чистити рибу. “Іване, це ж твоя дружина, а не покоївка!” хотілося кричати, але я мовчав. Мовчав, бо знав: кожен мій протест розпалить ще більший вогонь.
Ті дні, проведені в селі, перетворилися на кошмар. Оксана працювала до пізньої ночі, її пальці тремтіли від холоду, коли вона мила посуд криничною водою. Я бачив, як вона стискає губи, щоб не розплакатися, коли мати знову і знову докоряла їй лінощами. “Ти ніколи не будеш гідною мого сина!” лунало в голові, наче прокляття. А я стояв осторонь, ніби невидимими ланцюгами прикутий до землі, де виріс.
Наші вечері складалися з вареної картоплі та риби, приготованої Оксаною, але мати навіть не сідала з нами. Вона спостерігала з кута, як тінь, очікуючи помилки. А коли ми нарешті лягали спати, я чув, як Оксана плаче в подушку. “Вибач Вибач за все” шепотів я, але слова розчинялися в пітьмі.
Повернувшись до дому, я наважився сказати матері: “Більше ніколи не ображай мою дружину”. Але вона лише засміялася. “Ти забув, хто тебе виростив? Хто годував тебе, коли ти плакав від голоду?” Її слова врізалися в серце, ніж ніж.
Коли ми знову приїхали в село, я був готовий до боротьби. Батько поранив ногу, і мені довелося пасти корів. Оксані натерли гумові чоботи до крові. Дощ залив поля, перетворивши їх на багно. Вона йшла за мною, спотикаючись, а я мовчав, бо знав: кожна моя турбота викличе нову хвилю глузувань.
А потім баранина. Оксана не могла терпіти її запаху, але мати навмисне готувала її щодня. “Їж, якщо хочеш бути частиною родини!” кричала вона, коли Оксана відсунула тарілку. Я взяв виделку, розірвав шматок мяса і кинув його на підлогу. “Більше ніколи”, прошепотів я, але це був лише початок війни.
Тепер, коли Оксана чекає нашу доньку, я не можу ризикувати. “Їдь сама, якщо хочеш”, кажу я матері по телефону. “Але вона залишиться тут”. У її мовчанні ховався цілий океан образ, але моє серце вперше було спокійним. Я обійняв Оксану, і її теплі руки нагадали: іноді треба захищати родину навіть від тих, хто дав тобі життя.
P.S. Коли мати зателефонувала наступного разу, я вимкнув телефон. Нам обом було боляче. Але іноді біль єдиний спосіб прокинутися.
