Олег сів у машину, зібравшись їхати додому після роботи, коли раптом задзвонив телефон. Невідомий номер. Він неохоче натиснув зелений значок.
Ало. Хто це?
Це я Привіт, відповіла незнайома жіноча голос.
Хто*я*? напружився Олег. Представся!
Тиша. Потім ледве чутно:
Це я твоя мати.
Олег завмер. Пальці стиснули кермо, серце забилося частіше.
Які дурниці? Моя мати померла двадцять девять років тому!
Ні Я Наталя Я тебе народила. Олеже, це справді я
Він перервав дзвінок. Серце билося нерівно, долоні спітніли. Він відчув, ніби хтось відчинив двері у страшне минуле, яке він намагався поховати назавжди.
За кілька хвилин телефон дзвонив знову. Той самий номер.
Не хочу тебе чути, холодно сказав він. У мене немає матері. Жінка, що мене народила, покинула мене у девять років. З тих пір я сирота.
Будь ласкa, лише пять хвилин. Благаю тебе
Навіщо? Щоб почути ще більше брехні?
Просто зустрінемося. Лише раз. Я все поясню.
Олег не хотів. Але знав вона не зупиниться. Дізнається його адресу, прийде до дверей, турбуватиме дружину, лякатиме дочок.
Через два дні вони зустрілися в ліску на околиці Києва.
Наталя Олексіївна сиділа на лавці, згорблена, постаріла, але ще намагаючись зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
Привіт, Олежку
Олег, сухо поправив він.
Вона підвела погляд в очах була розпач.
Знаю, я винна Але в мене не було вибору
Він мовчав. Перед очими виринали спогади як вона кричала, била посуд, йшла на побачення, залишаючи його самого.
Ти віддала мене до тітки Марії. І сказала: «Повернусь за місяць». Але втекла до Італії з якимсь бізнесменом.
Думала, він допоможе нам обом Але він не захотів брати тебе. А я
Ти обрала його. Не мене.
Вона схлипнула.
Мені більше ні до кого звернутися. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Немає де жити. Навіть їжі. Я зовсім одна.
Тобі себе шкода? нахилив голову він. А мені у девять років, кого мені було шкода?
Прости мене Не знала, як попросити. Усе чекала, що ти сам прийдеш
Навіть листівки не надсилала. Ніколи.
Тиша. Потім Наталя прошепотіла:
Але ти все одно гарна людина Виріс гідним.
Я виріс завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Марії. Моїй дружині. Друзям. Але не тобі.
Вона простягнула руку, але він відійшов.
Не суджу тебе. Але для мене ти чужа. Навіть не ворог. Просто пустота.
Я вмираю прошепотіла вона.
Тоді треба зібратись. Але не переді мною.
Він підвівся й пішов, не озираючись.
І вперше за багато років відчув у грудях полегшення. Минуле, нарешті, відпустило. А життя продовжилося.
