Щойно дізналася, що в мене рак.
Я прокинулася того ранку, як завжди, перевіряючи список справ перед весіллям. Залишалося лише два тижні, а я ще не підтвердила меню з кейтерингом. Телефон задзвонив, коли я снідала.
«Пані Шевченко? Говорить лікар Ковальчук. Вам потрібно прийти на прийом сьогодні, щоб обговорити результати аналізів».
Його голос звучав інакше. Напружено. Серце почало калатати.
«Ви не можете сказати мені зараз?»
«Краще поговоримо особисто».
Я ввійшла до кабінету з тремтячими руками. Олег хотів піти зі мною, але я сказала, що не треба. Як же я помилилася.
«Сідайте, будь ласка». Лікар уникав мого погляду. «Результати підтверджують рак молочної залози. Виявлено пухлину завбільшки три сантиметри».
Слова вдарили, як кулаком. Рак. У мене. У 28 років. За два тижні до весілля.
«Що що це означає? Я помру?»
«За правильної терапії шанси на одужання високі. Але діяти треба швидко».
Я вийшла з кабінету на автопілоті. Треба сказати Олегу. Треба скасувати весілля. Треба подзвонити батькам. Мій ідеальний світ розвалювався.
Тієї ночі, сидячи перед Олегом у нашій квартирі, я не могла вимовити слова.
«Що сказав лікар? Ти дуже бліда».
«Олеже, мені треба тобі щось сказати». Я глибоко вдихнула. «У мене рак».
Його обличчя змінилося. Він підвівся з крісла й обійняв мене.
«Ми разом пройдемо це», прошепотів він у моє волосся. «Разом».
«Але весілля треба скасувати. Лікування, хімія»
Олег відійшов і взяв мене за руки.
«Ти що, збожеволіла? Саме зараз я хочу одружитися з тобою як ніколи».
«Олеже, ти не розумієш. Я буду хворою, без волосся, слабкою»
«У здоровї й у хворобі, памятаєш? Це будуть наші обітниці».
Я плакала в його обіймах тієї ночі, але вперше з моменту діагнозу не відчувала себе зовсім втраченою.
Через два тижні я йшла до вівтаря в білявому парику, який обрала моя сестра. Сукня сиділа трохи вільно, бо я схудла через стрес, але Олег дивився на мене, ніби я була найгарнішою жінкою у світі.
«Чи приймаєш ти Олега за чоловіка в здоровї й у хворобі?» запитав отець Петро.
«Приймаю». Мій голос прозвучав впевненіше, ніж я очікувала.
«Чи приймаєш ти Марію за дружину в здоровї й у хворобі?»
Олег стиснув мої руки. «Приймаю, особливо в хворобі».
У церкві пролунали нервові смішки й сльози.
Тієї ночі, під час домашнього медового місяця, бо лікування мало початися незабаром, Олег допоміг мені зняти парик.
«Знаєш, що найіронічніше в усьому цьому?» сказала я, дивлячись у дзеркало на свою лису голову.
«Що?»
«Я думала, що рак зруйнував наші ідеальні плани». Я повернулася до нього. «Але, здається, у нас ніколи не було б чеснішого весілля. Більш справжнього».
Олег усміхнувся й поцілував мене в лоба.
«Ідеальні плани переоцінені. Я вибираю недосконе життя з тобою».
У кінці кінців рак не знищив нашу історію кохання. Він просто дав їй інший початок. Такий, що з першого дня навчив нас: справжнє кохання не про легкі моменти, а про те, щоб вибирати один одного, коли все стає важким.
