Тридцять років я прокидалася перед світанком. Приготувала тисячі сніданків, перепрала гори білизни, загоювала рани та втирала сльози. Мої діти були моїм всесвітом, моєю причиною існування. Працювала на двох роботах, щоб оплатити їхню освіту, продавала свої прикраси на їхні весілля, закладала будинок для їхнього бізнесу.
“Мати завжди поруч”, говорили мої друзі з захопленням. А я посміхалася з гордістю, вірячи, що будую щось прекрасне: родину, єднану безумовною любовю.
Максим, мій старший син, приходив щомісяця. Завжди щось потрібно: посидіти з дітьми, позичити грошей, приготувати їжу на тиждень. “Тільки ти вмієш так готувати, мамо”, казав він, обіймаючи мене. Я танула.
Оксана, моя середня донька, дзвонила в сльозах кожного разу, коли сварилася з чоловіком. Я кидала все, щоб заспокоїти її, дати поради, яких вона ніколи не слухала. “Ти розумієш мене краще за всіх”, зітхала вона. А я почувалася особливою, потрібною.
Андрій, молодший, і в 35 років жив зі мною. “Я відкладаю гроші, щоб зїхати”, повторював він, поки я прала його речі й готувала. Але його заощадження завжди розчинялися в іграх і вечірках.
Усе змінилося того дня, коли я захворіла.
Незначний падінь, перелом стегна, два місяці одужання. Потрібна була допомога з купанням, приготуванням їжі, походами до магазину.
Максим був “дуже зайнятий на роботі”. Оксана “переживала складний період”. Андрій того ж дня, коли мене виписали, переїхав до друга “тимчасово”.
Перші дні я чекала. Звичайно, вони прийдуть, просто їм потрібно час. Але години перетворилися на дні, дні на тижні. Дзвінки ставали рідшими. Відмовок більше.
Одного дня, коли я намагалася відкрити банку ще слабкими руками, почула знайомі голоси у дворі. Мої троє дітей були там, але не подзвонили у двері. Підійшовши до вікна, я побачила їхню суперечку.
“Хтось мусить піклуватися про маму”, говорив Максим.
“Я не можу, у мене своя родина”, відповідала Оксана.
“Тоді продайте цей будинок і віддайте її в будинок для літніх”, запропонував Андрій. “На ці гроші ми ще й поділимося.”
Вони пішли, так і не зайшовши.
Тієї ночі я не плакала. Вперше за десятиліття я подумала про себе. Про жінку, якою була до того, як стала лише “мамою”. Про мрії, які поховала, про можливості, які відпустила, щоб бути завжди поруч із ними.
Вранці я зробила три дзвінки.
Перший до адвоката. Другий до агентства з нерухомості. Третій до сестри, яка роками запрошувала мене до себе за кордон.
За два тижні я продала будинок. Гроші поклала тільки на своє імя. Купила квиток в один кінець.
Коли діти дізналися, прибігли миттєво. Вперше за місяці всі троє стояли перед моїми дверима.
“Як ти могла так зробити?!” кричав Максим. “Ми ж твоя родина!”
“Після всього, що ми для тебе зробили!” ридала Оксана.
“А як же ми?” питав Андрій. “Де ми тепер святкуватимемо Різдво?”
Я мовчки дивилася на них. На цих трьох людей, які колись були моїм цілим світом, а тепер бачили мене лише як проблему, яку треба вирішити, чи спадщину, якою треба розпорядитися.
“Ви більше не потребуєте мене, сказала я зі спокоєм, що мене самого здивував. А я зрозуміла, що більше не потребую вас.”
І зачинила двері.
Наступного дня я сіла у літак. У кріслі 23А, дивлячись на хмари, відчула щось, чого не відчувала десятиліттями: свободу.
Кажуть, що матері люблять безумовно. Але ніхто не каже, що ця любов, коли вона не взаємна, може стати вязницею. І що іноді найхоробріший вибір не лишитися, а піти.
Тепер я живу в невеликому будинку біля моря. У мене нові друзі, нові звички, нові мрії. Мої діти інколи дзвонять, завжди питаючи, коли я повернуся.
Я не повернуся.
Бо я зрозуміла: піклуватися про інших ще не означає бути хорошою матірю, якщо ти забуваєш піклуватися про себе. І що справжня любов не може існувати там, де є лише очікування й вигода.
Вперше у своєму житті я щаслива просто тому, що я це я.
