Оксана Шевченко, 67 років, втратила чоловіка більше десяти років тому. З тих пір її життя йшло своїм черговим ходом: ринок, прогулянки в парку та дзвінки дітей, які давно жили далеко. Вона не чекала ніяких сюрпризів у її вік, гадала вона, сильні емоції лише для молодих.
Але все змінилося одного вечора на залізничному вокзалі у Києві.
Оксана сиділа на лавці, читаючи стару книжку Ліни Костенко, коли раптом почула біля себе голос:
Вибачте, це ж «Маруся Чурай»?
Вона підняла очі. Перед нею стояв високий чоловік з сивим волоссям і соромязливою посмішкою.
Так, відповіла вона, обережно закриваючи книгу. Ви знаєте її?
Читав років сорок тому. Ніколи не забув. Мене звати Богдан Ковальчук.
Оксана не знала чому, але щось у його простому представленні торкнуло її душу. Вони заговорили спочатку про книгу, потім про поїзди, музику, життя. Час минав так швидко, що вони ледь не забули про потяги, які їх чекали.
Тижнями вони почали «випадково» зустрічатися на вокзалі. Іноді Оксана пила каву в буфеті, і раптом зявлявся Богдан зі словами, що його поїзд затримується. Іншого разу він казав, що просто гуляє по перону, щоб побачити людей, але обоє розуміли вони шукали один одного.
Одного дощового вечора Богдан наважився сказати те, що висіло в повітрі:
Оксано, я багато років подорожую сам, і повір мені немає нічого сумнішого, ніж приїхати кудись і не мати з ким поділитися враженнями. Хотілося б, щоб ти колись поїхала зі мною.
Вона вагалася. Так довго вона не дозволяла собі нічиїх запрошень, так довго не відчиняла двері до невідомого. Але щирість в його очах розвіяла її страх.
Добре, але маршрут обираю я.
Наступної суботи вони сіли разом у потяг до Львова. Гуляли брукованими вуличками, ділилися простим обідом, а під вечір сіли на пагорбі з видом на старе місто. Богдан взяв Оксану за руку, і вона не відіпхнула його.
Знаєш, сказав він тихим голосом, я вже думав, що коханню немає місця в моєму житті.
Я теж, відповіла вона. Але, схоже, ми помилялися.
Цей день став початком чогось нового. Вони почали подорожувати разом, читати в парках, готувати страви навпіл. Вони зрозуміли, що життя не закінчується з сивиною, що вони все ще можуть відчувати метушливе щеміння, як у юності.
Але не все було просто. Оксана боялася реакції дітей: «Кохання у твої роки? Навіщо тобі це?» А Богдан, також удівець, ніс у собі спогади про дружину, яку колись любив. Але вони вирішили жити сьогоденням без дозволу минулого та без вибачень майбутньому.
Одного вечора на тому самому пероні, де вони зустрілися, Оксана прошепотіла:
Уявляєш? Якби ти тоді не заговорив, ми б так і залишилися двома незнайомцями, що поспішають кудись.
Тому я завжди буду вдячний тобі за те, що тримала «Марусю Чурай», усміхнувся він. Бо завдяки цій книзі я знайшов свою перерву.
Це кохання, народжене між поїздами та випадковістю, навчило їх, що ніколи не пізно знову відчувати. Що навіть коли здається, що життя зупинилося, несподівана зустріч може повернути надію і тепло нового початку.
