Це був найсуворіший ранок за останні двадцять років. Сніг падав густою завісою, а вулиці Харкова стояли мертво тихі, засипані важким білим покривалом. Вуличні ліхтарі ледве пробивалися крізь снігову імлу, освітлюючи дві маленькі постаті, що притулилися біля дверей старої, забутої усіма кав’ярні.
Хлопчикові ледве виповнилося дев’ять, він тремтів у потертому пальтишку, а його молодша сестренка чіплялася за нього, мов замерзлий кошеня. Їхні обличчя були бліді від голоду, а в очах такий розпач, що міг розтопити навіть найсуворіше серце. Усередині закладу крізь запотіле скло просочувалося тепле світло.
Запах вершкових вареників, кави та свіжого хліба виповзав з-під дверей, обвіваючи їх жорстокою спокусою. Саме в ту мить, коли хлопець уже збирався відвернутися, двері зі скрипом відчинилися.
Усередині була Марія Шевченко, жінка літ сорока з серцем, більшим за її зарплату. Вона бачила багато зламаних доль у цьому районі їх було занадто.
Марія працювала у кав’ярні по дві зміни, ноги боліли від постійного стояння, а грошей ледве вистачало на оренду. Але мати навчила її простої істини: ніхто не стане біднішим від щедрості. Коли вона побачила дітей у вікно, щось стиснулося у грудях.
Вона не вагалася. Не питала, чи є в них гроші. Просто посміхнулась, відчинила двері широко й привітала їх з теплотою тієї, хто знає, що таке голодувати.
Марія провела їх усередину, теплий повітряний кокон обійняв їх, мов рідна ковдра. Щоки дітей зарумянились, а замерзлі пальці поступово розтискалися, коли вона посад
