Колись, коли я була потрібна, чула: «Мамо, коли приїдеш?», а тепер: «Чого ти лізеш у наше життя?»
В серці моєму гірка туга. Був час, коли невістка моя була ласкава й вдячна. Часто дзвонила, благаючи: «Мамо, приїдь!» Але тепер, коли допомога моя стався зайвою, слова її змінилися: «Чого ти втручаєшся?»
Син мій, Богдан, одружився вісім років тому. На весілля ми з чоловіком подарували їм квартиру ту, що колись належала моїй матері. Оновили її, меблювали. Спочатку стосунки з невісткою були теплі.
Поважали одна одну, на свята вітали, дарунками обмінювалися. Я старалася не втручатися у життя молодят, адже ми з чоловіком ще працювали.
Крім того, памятала я свою свекруху, що постійно лізла у мої справи. Не хотіла бути схожою на неї. Нащо вчити невістку господарити? Життя само навчить, а якщо щось зараз усе в інтернеті знайти можна. Якщо син із нею живе, значить, йому так добре.
Рік минув після весілля і от радісна звістка: ми станемо дідусем і бабою! Я обіцяла допомагати, і невістка була мені вдячна.
Від перших днів матір молода потребувала підтримки. Власна її мати жила далеко, не могла приїхати через роботу. Тому після пологового будинку я майже перебралася до них, додому лише на ніч поверталася.
Невістка навіть боялася до дитини підійти:
Він же такий крихітний! А раптом я йому ненароком зашкоджу? плакала.
Довелося їй багато чого пояснювати, а часом і за все братися самій. Перших пять місяців я сама купала онука, а вона лише спостерігала. Я була поруч у будь-яку мить могла вночі подзвонити, коли дитина плакала або щось непокоїло.
Хоч і важко було вік уже давався знати терпляче розяснювала, показувала, підбадьорювала. Поступово невістка навчилася сама справлятися, але все частіше запитувала: «Мамо, коли приїдеш?»
Коли онук пішов у дитсадок, я погодилася сидіти з ним під час хвороб. Для молодих було важливо працювати, заробляти. Я шила йому костюми на виступи, знімала його, щоб батьки побачили, водила до лікаря.
Можна сказати, що саме я виростила онука. Завжди була поруч, готова допомогти. Три роки тому пішов з життя мій чоловік, і лише онук став для мене світлом, що не давав потонути у розпачі.
Богдан постійно казав, що я завжди ждана у них. Це мене заспокоювало. Та все змінилося, коли онук пішов до школи. Мати невістки переїхала до них, і моя допомога стала зайвою.
З часом сама я потребувала підтримки: кран прорвався, телефон гріється та вимикається. Дзвонила синові чи невістці, сподіваючись на допомогу.
Та Богдан був зайнятий на роботі збирали гроші на більшу квартиру, трикімнатну. Обіцяв приїхати на вихідних, але знаходити час не виходило. Невістка ж іздраджувалася:
Чого ти нас турбуєш? Якщо кран тече виклич сантехніка, телефон зламався віднеси до майстра! Нам і так часу немає, а ти ще й у наше життя лізеш!
Ці слова болісно вразили мене. Колись, коли їй була потрібна допомога, я й опівночі могла приїхати. А тепер «виклич майстра»…
Онука тепер майже не бачу. Про мене ніби забули.
Вирішила більше не навязуватися. Якщо згадають добре, ні так на роду написано. Не шкодую, що допомагала. Навіть якби могла повернути час зробила б усе так само. Нехай тепер їх сумління їх гризе. А втручатися в їхнє життя я більше не маю бажання.
