Моя дружина пішла від мене з двома маленькими доньками до заможного чоловіка, а через кілька років я несподівано зустрів її в супермаркеті
Ми з Марічкою були одружені десять років. У нас було двоє діточок: Оленка, пяти років, і Софійка, чотирьох. Я заробляв непогано. Ми не жили в розкоші, але двічі на рік могли собі дозволити сімейну відпустку. Дівчатка мали няню, а Марічка підробляла вдома, щоб додати до бюджету. Я завжди намагався допомагати по хаті. Та чомусь здавалося, що для неї це вже не мало жодного значення.
Одного дня вона спокійно оголосила, що йде. Покинула не лише мене, а й наших донечок.
Я знайшла себе, сказала вона. Хочу більшого.
Через кілька тижнів я побачив її фото в інтернеті: заручини з дуже багатим чоловіком, яхти, подорожі, дизайнерські сукні.
Невже вона справді покинула нас заради таких мрій?
Я постійно думав про це, шукав пояснення. Але найважче було чути, як мої донечки питали:
Тату, а коли мама повернеться?
Я не знав, що їм відповісти.
Минуло два роки
Життя тривало. Було важко, але я тримався. Працював, а кожну вільну хвилину приділяв донькам. Вони стали моїм сенсом, моїм світлом.
Одного вечора я зайшов у супермаркет по молоко і побачив її.
Вона стояла біля каси втомлена, в дешевих речах, з порожнім поглядом. Ніщо в ній не нагадувало ту Марічку, що колись сяяла на яхтах.
Наші погляди зустрілися.
Вона завмерла, стискаючи в руці кілька гривень.
Ти почала вона, але замовкла.
Я мовчав.
Як дівчатка? нарешті прошепотіла вона.
Я відчув, як у грудях закипає гнів. Два роки мовчання. Жодного дзвінка, жодного листа.
У них усе добре. Бо вони мають мене.
Вона відвела очі.
Я хотіла б їх побачити
Я стиснув кулаки.
Два роки не згадувала про них, а тепер раптом згадала?
Марічка зітхнула, витираючи сльозу.
Я помилилася.
Я гірко посміхнувся.
Помилка це коли забув парасольку в дощ. А ти обрала інше життя. Обрала гроші, Марічко. Може, щастя не в яхтах та дизайнерських сукнях?
Вона заплющила очі.
Він мене покинув. Коли я йому вже була непотрібна. Тепер у мене нічого немає. Ні грошей, ні даху над головою.
Я глянув на її тонкі пальці персня вже не було.
А мої доньки? Два роки їх для тебе не існувало?
Вона схлипнула.
Я знаю, що минуле не змінити. Але будь ласка Дозволь хоча б побачити їх.
Я глибоко вдихнув.
Вони тебе не памятають, Марічко. Вони вже перестали питати, коли ти повернешся.
Вона заридала ще сильніше.
Я не прошу другого шансу для себе але це мої діти
Я дивився на неї. Жінка переді мною вже не була тією Марічкою, що колись пішла за грошима. Вона здавалася зовсім зламаною.
Я подумаю. Але на моїх умовах.
Вона підняла голову, і в її очах блиснула надія.
Дякую
Я розвернувся і пішов, залишивши її серед чужих облич.
Не знаю, чи зможу колись пробачити.
Але я знав одне: Оленка й Софійка заслуговують на краще.
