**Щоденниковий запис**
Моя дружина пішла від мене з двома маленькими доньками до багатія. А через кілька років я зустрів її зовсім несподівано в супермаркеті
Ми з Оленою були одружені десять років. У нас було двоє дітей: Софійка, пятирічна, та Марійка, чотири роки. Я завжди вважав, що заробляю достатньо. Ми не жили в розкоші, але могли дозволити собі сімейні відпустки двічі на рік. Дівчатка мали няню, а Олена підробляла, працюючи вдома. Я завжди допомагав по хаті. Та чомусь все це для неї раптом перестало мати значення.
Одного дня вона спокійно сказала, що йде. Покинула не лише мене, а й наших дітей.
Я знайшла себе, промовила вона. Я хочу більшого.
Через кілька тижнів я побачив її фото в мережі: зустрічалася з дуже заможним чоловіком, яхти, подорожі, дизайнерські сукні.
Невже вона покинула нас заради таких мрій?
Я постійно думав про це, шукав відповідь. Але найважче було чути, як мої маленькі доньки питають:
Тату, а коли мама повернеться?
Я не знав, що їм відповісти.
Минуло два роки
Життя тривало. Було важко, але я тримався. Працював, а кожну вільну хвилину присвячував донькам. Вони стали моїм сенсом, моїм світлом.
Одного вечора я зайшов у супермаркет по молоко і побачив її.
Вона стояла біля каси втомлена, у дешевому одязі, з порожнім поглядом. Нічого спільного з тією Оленою, що світилася на фото біля яхт.
Наші очі зустрілися.
Вона завмерла, стискаючи в руці кілька гривень.
Ти почала вона, але замовкла.
Я теж мовчав.
Як дітки? нарешті прошепотіла вона ледве чутно.
Я відчув, як у грудях закипіла злість. Два роки мовчання. Жодного дзвінка, жодного листа.
У них усе добре. Тому що в них є я.
Вона відвела погляд.
Я хотіла б їх побачити
Я стиснув кулаки.
Згадала про них через два роки?
Олена зітхнула, витираючи сльозу.
Я помилилася.
Я гірко посміхнувся.
Помилка це забути парасольку в дощ. А ти обрала інше життя. Обрала гроші, Олено. Може, щастя не в яхтах і не в брендових сукнях?
Вона заплющила очі.
Він мене покинув. Коли я перестала йому бути потрібною. Тепер у мене нічого немає. Ні грошей, ні даху над головою.
Я глянув на її тонкі пальці обручки не було.
А мої діти? Тобі знадобилося два роки, щоб згадати про них?
Вона ридала.
Я знаю, що не поверну минуле. Але будь ласка Дай мені хоч побачити їх.
Я глибоко вдихнув.
Вони тебе не памятають, Олено. Вони вже не питають, коли ти повернешся.
Вона розплакалася ще сильніше.
Я не прошу другого шансу для себе але це ж мої діти
Я подивився на неї. Жінка переді мною вже не була тією Оленою, що кинула нас заради грошей. Вона виглядала зламаною.
Я подумаю. Але на моїх умовах.
Вона підняла голову, і в її очах блиснула надія.
Дякую
Я розвернувся і пішов, залишивши її серед чужих облич.
Не знаю, чи зможу колись пробачити.
Але я знав одне: Софійка й Марійка заслуговують на щастя.
