Щойно минуло три тижні, як ми поховали матір, а брат вже викликав оцінювача для будинку.
У подвірʼї батьківської хати в Косові яблука-дички падали одне за одним, глухо вдаряючись об землю. Будинок, стара будівля з сімдесятих, з двома кімнатами та деревʼяною верандою, здавався меншим, ніж у дитинстві. Але ділянка майже тисяча квадратів раптом стала найдорожчою монетою в торгах між мною та братом Михайлом.
“Оленко, будьмо практичними”, сказав він мені по телефону напередодні. “Ти живеш у Львові, я у Києві. Ніхто з нас не може сюди переїхати. Чи варто тримати цей будинок пустим? Краще продамо та поділимо гроші”.
Його логіка була бездоганною, холодною та ефективною, як і завжди Михайло. Продаж був би раціональним рішенням. Але як можна оцінити місце, де ти вчився ходити, де садив перше дерево, де твої батьки прожили ціле життя?
Я сиділа на кухні за столом, вкритим вицвілим квітковим покривалом, і переглядала старий фотоальбом. Тато, який пішов пʼять років тому, посміхався з-під густих вусів на фотографії з літа 89-го. Поряд мати тримала кошик із сливами і виглядала молодшою, ніж я коли-небудь була.
Задзвонив телефон. Це був Михайло.
“Я поговорив з риелтором. Він каже, що можемо просити за будинок із землею 3 мільйони гривень. Це хороші гроші, Оленко. Подумай, що можна зробити з половиною”.
“Мені треба подумати, Михайле. Це нелегке рішення”.
“Про що тут думати? Будинок пустує, руйнується. В нас немає часу приїжджати доглядати за ним. Це безвідповідально”.
Він був правий, звичайно. Моє життя у Львові, з чоловіком, дітьми та роботою в офісі. Я приїжджала в Косів лише кілька разів на рік, а останні роки лише доглядати за матірʼю, коли хвороба прикувала її до ліжка. Михайло бував ще рідше Київ і його бурхливе життя успішного адвоката завжди були пріоритетом.
Того вечора я запалила вогонь у грубці й почала розбирати мамині речі. Її простенький одяг, акуратно складений у шафі. Фарфоровий чайний сервіз, який використовувався лише “на особливі випадки”. Купа рецептів, записаних від руки, схованих у бісквітній коробці. Кожен предмет ніби дихав її присутністю.
Між речами я знайшла пожовклий конверт. Всередині був документ на будинок та лист, адресований “Моїм дітям”. Маминий письмовий почерк, охайний, як вона сама, заповнював сторінку:
“Любі діти, коли ви читатимете це, мене вже, мабуть, не буде. Цей дім був усім життям для мене і вашого батька. Тут ми виростили вас, тут сміялися й плакали, тут старіли. Він ніколи не був великим чи розкішним, але був сповнений любові. Знаю, що ваші життя тепер далеко, і, можливо, цей дім здається вам лише тягарем. Але перш ніж приймати рішення, хочу, щоб ви памʼятали одне…”
Лист обривався раптово, ніби мати не знайшла правильних слів або час не дав їй закінчити.
Наступного ранку Михайло приїхав на новій машині, поставивши її перед брамою. Я дивилася на нього з порогу, розуміючи, наскільки чужим він виглядав у цьому місці. Його дорогий костюм не пасував до простоти подвірʼя, де ми колись бігали босі.
“Привіз договір для оцінювача”, сказав він замість вітання.
Я подала йому лист, який знайшла минулої ночі, не кажучи ні слова. Він прочитав його мовчки, його вираз обличчя трохи змінився.
“Він незакінчений”, промовив він.
“Так, як і наша розмова про те, що робити із будинком”.
Ми вийшли у двір, між упалими яблуками й городом, який мати доглядала до останнього місяця свого життя. Маленький сад за будинком, де батько колись зробив для нас гойдалку, тепер заростав.
“Памʼятаєш, як ми посварилися на гойдалці й впали, а я зламав руку?” запитала я.
Коротка посмішка пробігла по його обличчю. “А тато відвіз нас до лікарні на велосипеді тебе він тримав на руках, а я їхав ззаду, ревучі голосніше за тебе”.
Несподівано ми обидва почали сміятися, згадуючи моменти з дитинства, які повністю забули. Сюрприз на 50-річчя батька, коли торт зісковзнув зі столу. Перший раз, коли Михайло напився батькової горілки. Зимові вечори, коли ми всі вчотирьох сиділи біля грубки.
Тільки ті, хто пережив подібне в українських сімʼях, справді розуміють, який емоційний тягар несе батьківський дім і наскільки болючим може бути розлучення з ним.
Після кількох годин спогадів Михайло підвівся й оглянув подвірʼя, ніби бачив його вперше.
“Може, не продаватимемо його?” раптом сказав він.
Я здивовано подивилася на нього. “Але ж ти казав, що безвідповідально його утримувати”.
“Так, якщо він руйнується. Але що, якщо ми його відремонтуємо? Він міг би стати місцем, куди ми привозитимемо дітей на канікули, де зустрічатимемося на свята. МісМожливо, саме такими простими рішеннями ми повертаємо собі те, що насправді важливе не стіни чи землю, а спільну історію, яка триватиме в наших дітях і онуках.
