Минуло всього три тижні, як ми поховали маму, а мій брат уже викликав оцінювача для будинку.
У подвірї батьківської хати в Коломиї яблука-дички падали одне за одним, глухо вдаряючись об землю. Будинок, стара будівля з 70-х, із двома кімнатами та деревяною верандою, здавався меншим, ніж у моїй дитячій памяті. Але ділянка майже в тисячу квадратів раптом стала найціннішою монетою в торгах між мною та моїм братом, Ярославом.
“Оленко, давай будемо практичними”, сказав він мені по телефону напередодні. “Ти живеш у Львові, я у Києві. Ніхто з нас не може переселитися сюди. Нащо тримати цей будинок пустим? Краще продамо і поділимо гроші.”
Його логіка була бездоганною, холодною та ефективною, як і завжди. Продаж був би розумним рішенням. Але як можна оцінити місце, де ти вчився ходити, де садив перше дерево, де твої батьки прожили ціле життя?
Я сиділа на кухні за столом, вкритим вицвілим квітковим покривалом, і перегортала старий фотоальбом. Батько, який пішов із життя пять років тому, посміхався з-під густих вусів на фотографії з літа 89-го. Поряд мама тримала кошик із сливами і виглядала молодшою, ніж я коли-небудь була.
Задзвонив телефон. Це був Ярослав.
“Я поговорив із ріелтором. Він каже, що можемо просити 3 мільйони гривень за будинок і землю. Це гарна сума, Оленко. Подумай, що можна зробити з половиною цих грошей.”
“Мені потрібно подумати, Ярославе. Це нелегке рішення.”
“Що тут думати? Будинок пустує, руйнується. Ні в тебе, ні в мене нема часу доглядати за ним. Безвідповідально залишати його так.”
Він був правий, звісно. Моє життя було у Львові з чоловіком, дітьми та роботою в офісі. Я приїжджала до Коломиї лише двічі на рік, а останні роки тільки щоб доглядати за мамою, коли хвороба прикувала її до ліжка. Ярослав навідь рідше Київ і його бурхливе життя успішного юриста завжди були на першому місці.
Того вечора я запалила вогонь у грубці з червоної глини й почала розбирати мамині речі. Її прості сукні, акуратно розвішані у шафі. Порцеляновий чайний сервіз, який використовувався лише «по особливих нагодах». Пачка рецептів, записаних від руки, зберігалася у коробці від печива. Кожен предмет ще дихав її присутністю.
Десь між речами я знайшла пожовклий конверт. Всередині лежав документ на будинок і лист, який так і не дописали, «Моїм дітям». Мамине щільне, акуратне письмо заповнювало сторінку:
«Мої дорогі, коли ви читатимете це, мене вже, мабуть, не буде. Цей будинок був усім моїм життям і життям вашого батька. Тут ми виростили вас, тут сміялися й плакали, тут постаріли. Він ніколи не був великим чи розкішним, але був сповнений любові. Знаю, ваші життя тепер далеко, і цей будинок може здатися вам лише обтяженням. Але перш ніж приймати якісь рішення, хочу, щоб ви памятали одну річ…»
Лист обривався так ніби мама не знайшла правильних слів або час не дозволив їй закінчити.
Наступного ранку Ярослав приїхав на новій машині, припаркувавшись біля воріт. Я дивилася на нього з порога, розуміючи, наскільки чужим він виглядає в цьому місці. Його дорогий костюм не пасував до простоти подвіря, де ми колись бігали босоніж.
«Я привіз договір для оцінювача», сказав він замість привітання.
Я подала йому листа, мовчки. Він прочитав, і його обличчя трішки змінилося.
«Він недописаний», прокоментував він.
«Так, як і наша розмова про те, що робити з будинком.»
Ми вийшли у двір, між упалими яблуками та грядками, за якими мама доглядала до останнього місяця свого життя. Маленький сад за будинком, де батько змайстрував для нас гойдалку, тепер заростав.
«Памятаєш, як ми посварилися через гойдалку і впали, і я зламав руку?» запитала я.
Куточки його губ піднялися в короткій усмішці. «А тато відвіз нас до лікарні на велосипеді тебе на руках, а я їхав ззаду, ревучі голосніше за тебе.»
Несподівано ми обидва засміялися, згадуючи епізоди дитинства, про які вже давно забули. Сюрприз на батькові 50-річчя, коли торт зісковзнув зі столу. Як Ярослав вперМи подивилися один на одного, і раптом зрозуміли, що цей будинок не просто стіни, а живе серце нашої родини, яке продовжує битися, навіть коли нас уже немає.
