**Щоденник пенсіонера: Навчитися жити для себе**
Коли я в останній раз зачинила двері свого кабінету після тридцяти років роботи, мене охопило дивне почуття. З одного боку величезна радість, справжнє звільнення. З іншого страшна порожнеча. Ніби все, що тримало моє життя, раптом розсипалося. Жодних ранкових будильників, поспіху, листів до відповіді чи пробок. Мрія, чи не так? Але через кілька тижнів тиша стала невиносимою. Я ловила себе на думці: *А тепер що? Хто я, якщо більше не колега, не керівник, не шестерня в механізмі?*
Перші дні я тонула в домашніх справах: прибирання, готовка, перекладання речей, прання. Але швидко зрозуміла не для цього я чекала пенсії. Ця метушня не заповнювала пустоту, а лише підкреслювала її. Я почувалася закинутою, як старий комод у кутку.
А потім одного ранку, з чашкою гарячого чаю в руках, я сіла у крісло біля вікна. Вперше за довгий час без поспіху. Гілки дерев, що грали на вітрі, промені сонця, що пробивалися крізь хмари, щебет горобців І раптом прозріння: *Тепер я можу просто жити.* Не для інших, не для зарплати чи звітів. Тільки для себе.
Я дістала книгу, що місяцями лежала на тумбі непрочитаною. Читала повільно, ковтаючи кожне слово, кожен ковток гарячого чаю. Ніби поверталася до тієї забутої жінки, яка колись мріяла писати, читати, дізнаватися. Перечитування улюблених романів стало не просто хобі а відродженням.
Потроху я знову почала гуляти. Спочатку важко ноги немов свинцеві, дихання перехоплює. Але день за днем ставало легше. Лавка у парку мій притулок; алеї біля озера шлях до внутрішнього спокою.
Я зрозуміла просту істину: щастя у дрібницях. Мякий плед ввечері, запах яблучного штруделю, розмова по телефону з подругою Олесею, цокіт спиць під стару пісню Руслани. Робити щось із бажання, а не з обовязку. Без провини. Без потреби комусь щось доводити.
Діти іноді питають: *«Мамо, ти що, цілими днями вдома сидиш?»* Так. І вперше мені це подобається. Все життя мене визначали інші: донька, дружина, мати, колега Тепер я просто я. І це розкіш.
Я завела щоденник. Записую там думки, мрії, нові рецепти. Іноді пишу спогади для онуків. Або для себе у дні, коли тривога повертається.
Я більше не боюся старості. Навчилася бачити красу у звичайних днях. Якщо ці слова знайдуть у вас відгук, запамятайте: пенсія не кінець. Це нова глава, яку можна написати так, як хочеться. Дозвольте собі бути щасливими. Дозвольте собі нарешті жити для себе.
