Мій син створив сімю, де мені немає місця
Мене звати Іван. Мені 72 роки. Я живу сам у старому будинку на околиці невеличкого села, де колись усе було сповнене життя. Тут, у цьому дворі, мій син бігав босоніж по траві, кликав мене будувати халабуди зі старих ковдр, разом ми пекли картоплю у вогнищі й мріяли про майбутнє. Тоді я вірив, що це щастя триватиме вічно. Що я потрібний, важливий. Але життя йде своїм шляхом, і тепер будинок мовчить. Пилюка на чайнику, шерех у кутку та рідкісні гавкання сусідського пса за вікном.
Мого сина звуть Андрій. Його мати, моя покійна дружина Марія, пішла від нас майже десять років тому. Після цього він залишився єдиною рідною людиною. Останнє звязуюче з минулим, де ще були тепло та сенс.
Ми виховували його з любовю і турботою, але й із твердістю. Я багато працював, мої руки ніколи не знали спокою. Марія була серцем нашого дому, а я його руками. Не завжди був поруч, але коли треба був. Підлеглий на роботі, але батько вдома. Я вчив його їздити на велосипеді, лагодив його перший «Запорожець», на якому він поїхав навчатися до Києва. Я пишався ним. Завжди.
Коли Андрій одружився, моя радість була великою. Його наречена, Олена, здалася мені стриманою, тихою. Вони переїхали на інший кінець міста. Я подумав: нехай живуть своїм життям, будують щось своє. А я буду поруч, допомагатиму, підтримуватиму. Сподівався, що вони приїжджатимуть, що я зможу доглядати онуків, читати їм казки ввечері. Але нічого з цього не сталося.
Спочатку були лише короткі дзвінки. Потім лише повідомлення на свята. Я приходив сам із пирогом, цукерками. Одного разу мені відчинили, але сказали, що в Олени головний біль. Іншого разу дитина спала. А потім мені взагалі не відчинили. Після цього я перестав приходити.
Я не влаштовував сцен. Не скаржився. Сидів і чекав. Думав: у них свої клопоти, робота, діти все налагодиться. Але час минав, і я зрозумів: у їхньому житті для мене немає місця. Навіть на роковини смерті Марії вони не прийшли. Лише дзвінок і все.
Нещодавно я випадково зустрів Андрія на вулиці. Він вів сина за руку, ніс пакети. Я покликав його серце стиснулося від радості. Він обернувся, подивився на мене, ніби на незнайомця. «Тату, все добре?» запитав він. Я кивнув. Він теж кивнув. Сказав, що поспішає. І пішов. Ось і вся наша зустріч.
Я довго йшов додому. Думав: де ж я провинився? Чому мій власний син став для мене чужим? Можливо, я був занадто суворим? Чи, навпаки, занадто мяким? А може, я просто став зайвим зі своїми спогадами, старо
