Перед розлученням сама доглядала за дитиною, але потім знайшла няню – матір чоловіка

Автор Гриценко ІванЧас читання 2 хв.Перегляди 16Опубліковано 20.09.2025

Перед розлученням сама доглядала за дитиною, але потім знайшла няню чоловікову матір.

Перед розлученням Оксана самостійно піклувалася сином, але згодом почала шукати допомоги. Знайшла її у своєї свекрухи. Спочатку запитала, чи не знає вона когось, хто міг би придивитися за хлопчиком, але свекруха запропонувала власні послуги, звісно ж, не безкоштовно. Оксанина зарплата невелика, їй доводиться економити.

На роботі у мене є колега, якій нелегко. Вона зовсім не дбає про себе, не ходить до косметолога. Завжди цікаво, куди зникають її гроші. Працює, живе з батьками, не має іпотеки, як інші, а за дитиною доглядає колишня свекруха, до того ж отримує аліменти.

Виходить, Оксана має платити батькам за кімнату і ще свекрусі за догляд за сином. Як так можна?..

Півроку тому, коли Оксана прийшла до нас на роботу, ми з нею зблизилися. Незабаром зясувалося, що у нас багато спільного: схожі захоплення, діти одного віку.

Відразу ж вона розповіла, що розлучилася з чоловіком і оселилася у батьків. Її батьки успішні люди за пятдесят, обидва на хороших посадах. Вони збудували будинок за містом і щораз відпочивають за кордоном. Після повернення доньки виділили їй одну кімнату, де вона може жити.

Я спершу подумала, що, можливо, вона живе там безкоштовно, але, на жаль, з самого початку з неї брали гроші. Оксана рада, що живе з родичами, а не з чужими людьми, і для дитини це краще.

Їй також виділили окрему полицю в холодильнику, вона не користується батьківськими речами, лише інколи пригощає сина фруктами.

Не розумію, як можна так ставитися до власної дитини, тим більше що після розлучення Оксана залишилася ні з чим, і перші місяці була винна батькам.

Перед розлученням вона сама доглядала за сином, але потім шукала няню. Знайшла свою свекруху. Спочатку питала, чи не знає вона когось, але та запропонувала свої послуги за гроші. Оксані це сподобалося, адже свекруха знає онука, розуміє, що йому подобається, а що ні, що можна, а від чого варто стримуватися. Вона відповідальна. Тож коли потрібно, свекруха доглядає за хлопчиком.

Все було б добре, але в Оксани немає грошей, їй ледве вистачає на прожиття, а про розкоші й мови не йде.

Я не можу зрозуміти, як батьки можуть так поводитися з власною дитиною

Проданий товариш: Сповідь діда про зраду і прощення І він мене зрозумів! Було не до сміху, я збагнув, що це дурна затія. Я його продав. Він думав, що це гра, а потім збагнув, що я його справді зрадив. Часи були різні у кожного. Для когось і all inclusive не розкіш, а для когось би шматочок житнього з ковбаскою на столі. Ось і ми жили по-різному, були різні ситуації. Я тоді ще малим був. Дядько мій, дядько Серьожа — мамин брат, мені подарував цуценя вівчарки, і я був на сьомому небі від щастя. Песик до мене прив’язався, розумів із півслова, дивився у вічі й чекав, коли я дам команду. — Лягай, — чекаючи, казав я, і він лягав, вірно заглядаючи в очі, готовий, здавалось, за мене померти. — Служить, — наказував я, і песик поспіхом вставав на товсті лапки й завмирав, проковтуючи слину. Чекав на нагороду, на смаколик. А мені не було чим його пригостити — ми й самі тоді голодували. Такі були часи. Дядько Серьожа якось сказав мені: — Та не журися, хлопче, ну дивись який вірний, відданий. А ти продай його, а потім поклич — він утече. Ніхто ж не побачить. А на гроші гостинця купиш і собі, і йому, і мамі. Слухай дядька — я діло кажу. І мені ця ідея видалась нічого так, не подумав, що так вчиняти недобре. Дорослий ж підказав, це ж ніби жарти, зате гостинець буде. Нашепотів я Вірному на пухнате тепле вухо, що віддам його, а потім покличу, щоб тікав від чужих. І він мене зрозумів! Гавкнув — зроблю, мовляв, як скажеш. Наступного дня надів я поводок і повів до станції. Там усі щось продавали: і квіти, і огірки, й яблука. Ось із електрички посипалися люди — почали купувати, торгуватись. Я трішки вийшов уперед, пса підтягнув. Але ніхто не підходив. Майже всі вже пройшли, аж раптом якийсь чоловік суворого вигляду підійшов і до мене: — Ти, малий, тут когось чекаєш, чи, може, собаку продаєш? Диви, який міцний песик — візьму, нехай так буде. І сунув мені грошей у долоню. Я віддав йому поводок. Вірний закрутив головою і весело чхнув. — Ну давай, Вірний, йди, друже, йди, — шепочучи, сказав я, — я тебе покличу, тікай. І він пішов із чоловіком, а я нишком прослідкував, куди повів він мого друга. Увечері я приніс хліба, ковбаси й цукерок. Мати суворо питає: — Це ти, сину, у когось украв, чи що? — Ні, мамо, ти що, речі підносив на станції — от дали. — Ну, молодець, іди спати, втомилася я, поїж і ходімо. Навіть не спитала про Вірного. І не було їй до того діла. Вранці зайшов дядько Серьожа. Я вже збирався в школу, хоча сам тільки й хотів, що бігти до Вірного й кликати його. — Ну що, — засміявся він, — продав друга? І гаркнув мене по голові. Я відвернувся і нічого не відповів. І так не спав всю ніч — і хліба, і ковбаси в горло не лізло. Було не до сміху, я зрозумів, що це безглузда затія. Недарма мама не любила дядька Серьожу. — Дурний він, ти його не слухай, — казала вона мені. Я схопив портфель і вибіг із дому. До того будинку — квартали три, і я пробіг їх, не зупиняючись. Вірний сидів за високим парканом, прив’язаний товстим мотузком. Я кликав його, та він сумно дивився на мене, поклавши голову на лапи, махав хвостом, намагався гавкати, але голос зірвався. Я продав його. Він думав, це гра, а потім збагнув: я його продав. Тут до двору вийшов господар і строго шикнув на Вірного. Той підібгав хвоста, і я зрозумів — справам кінець. Увечері я на станції носив речі. Платили трохи, але я заробив потрібну суму. Було страшно, але підійшов до хвіртки і постукав. Той самий чолов’яга відчинив: — О, малого принесло, що треба? — Дядьку, я передумав — от вам гроші назад, які ви дали мені за Вірного. Мужик прищурився, гроші взяв мовчки, відв’язав Вірного: — Забирай, хлопче, тужить він — не вийде з нього сторож. Але дивися, може, і не пробачить він тобі. Вірний сумно дивився на мене. Моя гра обернулася іспитом для нас обох. Але пес підійшов, лизнув по руці і ткнувся носом у живіт. Минуло вже багато років, але я вже тоді зрозумів — друзів не продають, навіть жартома. А мама зраділа: — Вчора втомлена була, а потім думаю: а де ж наш пес? Звикла я до нього, він наш, Вірний! А дядько Серьожа рідко став до нас заходити — нам його жарти вже були не милі.