«Геть з мого дому зараз же! Я більше не витримую свою сестру та її дітей!» вигукнув я, коли вчергове побачив хаос у своїй оселі.
В невеличкому містечку під Києвом, де ранковий гомін базару змішується з ароматом свіжих паляниць, моє життя у 40 років перетворилося на справжній цирк через мою сестру. Мене звуть Тарас, і після розлучення я залишився сам у своїй двокімнатній хаті, яку ледве викупив. Але моя молодша сестра, Марічка, її три сини та її безвідповідальність остаточно вивели мене з терпіння. Вчора я не витримав і вирядив її за поріг: «Забирайся звідси негайно!» а тепер сумніваюся, чи був правий. Але чесно більше не міг.
**Сестра, яка була близькою**
Марічка на пять років молодша за мене. Ми завжди були близькими, попри різні характери. Я організований, працьовитий, завжди тягнув усе на собі. Вона ж легковажна, у пошуках «кращого життя». Її сини від трьох різних чоловіків: Іванко 12 років, Олесь 8, а Юрко 5. Вона ютиться у коморі, перебивається випадковими заробітками, а я постійно їй допомагав грошима, продуктами, одягом для дітей. Коли вона попросила пожити у мене «тиждень-другий», я не зміг відмовити. Але минуло вже три місяці.
Моя хата моя фортеця. Після розлучення я вклав у неї все: ремонт, меблі, затишок. Я працюю адміністратором у готелі, і моє життя це порядок та стабільність. Але з приходом Марічки та її малечі мій дім перетворився на поле бою. Її дітлахи бігають коридором, кричать, ламають речі, малюють на стінах. Марічка замість того, щоб їх виховувати, гортає телефон чи «відлучається по справах», залишаючи їх на мене.
**Хаос, який знищив мій спокій**
Вже першого дня я зрозумів помилку. Іванко грубо відповідає, Олесь розмалював стіни, Юрко розмазує кашку по столах. Вони не слухають ні матір, ні мене ніби звикли, що їх таскають від чоловіка до чоловіка, а моя хата лише ще одна зупинка. Марічка нічого не прибирає, не готує, ні в чому не допомагає. «Тарасе, ти ж самотній, тобі не важко», каже вона. А я задыхаюся від її нахабства.
Моя оселя тепер нагадує ярмарок. Брудний посуд у мийці, іграшки скрізь, плями від варення на дивані. Я повертаюся з роботи, і замість відпочинку мию підлогу, готую їжу на пятьох, намагаюся заспокоїти дітей. Марічка спить або базікає по телефону. Коли прошу прибрати, вона відмахується: «Ой, Тарасе, не починай знову, я втомилася.» Втомилася? Від чого? Від життя за моїй рахунок?
**Остання крапля**
Вчора, повернувшись, я не впізнав свого дому. Її дітлахи носились, один ледь не звалив мене. На кухні гора посуду, у вітальні розлитий компот на килимі. Марічка лежала на дивані, уткнувшись у телефон. Я вибухнув: «Марічко, забирайся з мого дому, і негайно!» Вона подивилася на мене, ніби я божевільний: «Ти серйозно? Куди мені йти з дітьми?» Я відповів, що це не моя проблема, але в душі тремтів. Її діти, перелякані, дивилися на нас мені стало їх шкода. Але я більше не можу.
Я дав їй тиждень, щоб знайти житло. Вона розплакалася, назвала мене жорстоким, сказала, що я кидаю власну сестру. А де була її увага, коли вона перетворювала мій дім на смітник? Де вдячність за все, що я для неї зробив? Друзі кажуть: «Тарасе, ти правий, годі їх утримувати.» Але мати, дізнавшись про сварку, благає: «Не виганяй їх на вулицю, у неї ж діти.» А я? Хіба я не заслуговую спокою?
**Страх і рішучість**
Я боюся, що був занадто суворим. Марічка з дітьми справді у скруті, і я почуваюся винним, особливо перед племінниками. Але я не можу жертвувати собою через її безвідповідальність. Моя хата це все, що в мене є, і я не дозволю, щоб вона стала сміттєзвалищем її хаосу. Я запропонував допомогти знайти житло, але вона відмовилася: «Ти просто хочеш позбутися нас.» Може, і так. І що з того?
Я не знаю, як пройде цей тиждень. Чи пробачить мене мати? Чи зрозуміє Марічка, що сама довела до цього? Чи стану я в їх очах «злим братом, що викинув родину на вулицю»? Але одне я знаю точно я втомився бути їх рятівником. У 40 років я хочу жити у своїй хаті, у порядку, дихати вільно, без того, щоб хтось топтав мої межі.
**Мій вигук за свободу**
Ця історія про моє право на життя. Марічка, можливо, і любить своїх дітей, але її безвідповідальність руйнує мій спокій. Її сини, можливо, й не винні, але я не можу бути їхнім батьком. У 40 років я хочу повернути свій дім, свою тишу, свою гідність. Цей вибір буде болючим, але я не здамся. Я Тарас, і я обираю себе навіть якщо це розібє серце моєї сестри.
