Я зібгала речі та неохоче вирушила з сином до своєї матері. Серце стискалося від думки про цю поїздку, але я все ж зібрала наші речі та поїхала з сином, Тарасиком, до мами, Оксани Василівни. А все тому, що вчора, коли я гуляла з Тарасиком, мій чоловік, Богдан, раптом вирішив бути “гостинним” і поселив у нашій кімнаті свою двоюрідну сестру Марічку, її чоловіка Василя та їхніх дітей, Софійку та Дмитрика. Навіть не поцікавився моєю думкою! Просто заявив: “Ти з Тарасиком можете пожити у твоєї матері, там місця вистачить.” Я досі в шоці від такої зухвалості. Це ж наш дім, наша кімната, а тепер я маю збирати речі, щоб поступитися місцем чужим людям? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли я повернулася з прогулянки з Тарасиком. Втомлений, він плакав, і я мріяла покласти його спати, а потім випити спокійно чаю. Але, увійшовши в хату, я побачила хаос. Марічка з Василем вже влаштувалися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали повсюду, розкидаючи іграшки, а мої речі книжки, косметику, навіть ноутбук звалили в кутку, ніби я вже нікого не цікавила. Я застигла на місці: “Що це за безлад?” Богдан, спокійний як завжди, відповів: “Марічці з родиною потрібне житло. Я подумав, що ти можеш піти до мами. Там вам буде зручніше.”
Мені ледве не стало погано від люті. По-перше, це наш дім! Ми купували його разом, обирали кожен предмет меблів з любовю. А тепер я маю зникнути, тому що його родичі захотіли пожити у Києві? По-друге, чому він навіть не порадився зі мною? Можливо, я б погодилася, якби ми обговорили це. Але це був наказ. Марічка ж навіть не вибачилася. Вона лише посміхнулася: “Ну, Наталко, не переймайся, ми пробудемо лише два тижні!” Два тижні? Я не хочу, щоб вони торкалися моїх речей навіть один день!
Василь мовчав, як риба. Він розвалився на нашому дивані, пив каву з моєї улюбленої чашки і кивав на слова Марічки. Їхні діти? Просто катастрофа. Софійка, шість років, пролила сік на наш килим, а Дмитрик, чотири роки, перетворив мою шафу на схованку. Я намагалася нагадати, що це не готель, але Марічка лише знизала плечима: “Ой, це ж діти, що ти хочеш?” Звісно. І тепер я маю за ними прибирати.
Я спробувала поговорити з Богданом наодинці. Розказала, як мене вразила його зневага, пояснила, що Тарасику потрібен спокій. Тащити його до мами, де він спатиме на розкладному ліжку, не вихід. Богдан зітхнув: “Наталко, не ускладнюй. Вони ж родина, ми повинні допомагати.” Родина? А ми тоді хто? Я ледь не розплакалася. Але стиснула зуби й зібрала наші речі. Якщо він думає, що я змирюся, то помиляється.
Моя мати, Оксана Василівна, розлютилася, коли дізналася: “Богдан себе за господаря вважає? Приходь сюди, доню, у мене буде місце для тебе й Тарасика. А твій чоловік ще дасть відповідь!” Вона готова була приїхати й вигнати цих “гостей”. Але я не хочу скандалу. Мені просто потрібен спокій, щоб обдумати все.
Збираючи іграшки Тарасика, я побачила його великі очі: “Мамо, ми довго будемо у бабусі?” Я пригорнула його: “Не дуже, серденько. Лише доки тато не зрозуміє.” Але в ду
