**Щоденниковий запис**
Він запрошує мене до свого рідного дому, але я відмовляюсь стати їхньою служкою.
Мене звати Оксана, мені двадцять шість. Ми з чоловіком, Ярославом, одружені вже майже два роки. Живемо у Львові в невеличкій затишній квартирці, яку я успадкувала від бабусі. Спочатку все було чудово: Ярославу подобалося жити в мене, йому все підходило. Але минулого тижня, наче грім серед ясного неба, він раптом заявив: «Час переїжджати до мого рідного дому. Там багато місця, і коли будуть діти, буде ідеально.»
Але я не хочу цього «ідеального» під одним дахом з його галасливою родиною. Не хочу міняти свій затишок на місце, де панує патріархат і сліпа покора. Там я буду не дружиною, а безкоштовною робочою силою.
Добре памятаю свої перші відвідини у них. Великий заміський будинок, щонайменше триста квадратів. Там живуть його батьки, молодший брат Тарас, його дружина Маряна та їхні троє дітей. Повний комплект. Лише я переступила поріг, мені відразу визначили місце. Жінки на кухні, чоловіки перед телевізором. Навіть не встигла розпакувати валізу, як його мати сунула мені ніж і наказала: «Наріжеш салат.» Жодного «будь ласка», жодного «коли зможеш». Просто наказ.
Під час вечері я спостерігала, як Маряна метушиться, не сміючи суперечити свекрусі. На кожне зауваження винуватий посміх і кивок. Мене це заморозило. Я відразу зрозуміла: це не життя для мене. Ні за що. Я не покірна Маряна і не збираюся згинатися.
Коли ми оголосили про відїзд, його мати скрикнула:
Хто ж митиме посуд?
Я подивилася їй прямо у вічі й відповіла:
Гості прибирають за собою самі. Ми гості, не прислуга.
Тут все й почалося. Мене назвали невдячною, зухвалою, зіпсованою міською дівчиною. Я слухала спокійно, розуміючи: тут мені немає місця.
Тоді Ярослав мене підтримав. Ми поїхали. Півроку було тихо. Він відвідував родину без мене, і мене це влаштовувало. Але тепер він знову почав про переїзд. Спочатку натяки, потім все наполегливіше.
Там родина, там наш дім, повторює він. Мама допоможе з дітьми, ти зможеш відпочити. А твою квартиру здамо, буде додатковий дохід.
А моя робота? відповіла я. Я не збираюся кидати все, щоб закопатися за сорок кілометрів від Львова. Чим я там займатимусь?
Тобі й не треба буде працювати, знизав він плечима. Ти народиш дитину, доглядатимеш за домом, як усі. Жінка повинна бути вдома.
Остання крапля. Я освічена жінка з карєрою й амбіціями. Я редакторка, люблю свою роботу, все досягла сама. А мені кажуть, що моє місце біля плити та пелюшок? У будинку, де на мене кричатимуть за немиту каструлю й вчитимуть, як варити борщ або народжувати «правильно»?
Я знаю, Ярослав продукт свого середовища. Там сини продовжують рід, а дружини чужі, які мають мовчати й дякувати за прихисток. Але я не з тих, хто ковтає образи. Я терпіла, коли його мати принижувала мене. Стискала зуби, коли Тарас насмішкувато додавав: «А от Маряна ніколи не нарікає!» Але тепер годі.
Я сказала йому чітко:
Або ми живемо окремо, з повагою, або ти їдеш до свого родового гнізда без мене.
Він образився. Звинуватив мене в руйнуванні сімї. Сказав, що син не живе «на чужині». Але мені байдуже. Моя квартира не чужина. І мій голос має значення.
Я не хочу розлучатися. Але жити з його кланом? Жодного шансу. Якщо він не відмовиться від ідеї поселити мене поруч із мамою, першою складу валізу. Бо краще бути самій, ніж завжди другою після його родини.
