Неохоче, але збираю речі та їду з сином до мами. Серце стискається від думки про цю поїздку, але доводиться підкоритися. Усе через те, що вчора, коли я гуляла з Олегом, мій чоловік, Богдан, раптом вирішив бути “гостинним” і поселив у нашій кімнаті свою кузину Маріанну, її чоловіка Тараса та їхніх двох дітей Софійку та Дениска. Навіть не поцікавившись моєю думкою! Просто заявив: “Ти з Олежиком можете пожити у твоєї мами, там місця вистачить.” Я досі в шоці від такої зухвалості. Це ж наш дім, наша кімната, а тепер я маю збирати речі й поступатися місцем стороннім? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли ми повернулися з прогулянки. Олег стомлений, нявчить, а я мрію лише про те, щоб покласти його спати та випити спокійно чаю. Але в квартирі вже панував хаос. Маріанна з Тарасом встигли облаштуватися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали туди-сюди, розкидаючи іграшки, а мої речі книжки, косметика, навіть ноутбук були скинуті в кут, ніби я вже нікого не цікавлю. Я застигла на місці: “Що це за безлад?” Богдан, ніби нічого й не сталося, відповів: “Маріанній із родиною потрібно десь жити. Я подумав, що тобі буде комфортніше у твоєї мами.”
Мені ледве вистачило повітря від люті. По-перше, це НАШ дім! Ми його купували разом, вибирали кожну річ з любовю. А тепер я маю зникати, тому що його родичі захотіли пожити у Києві? По-друге, чому він навіть не порадився зі мною? Можливо, я б погодилася, якби ми обговорили це. Але це був наказ. Маріанна ж навіть не вибачилася. Лише посміхнулася: “Ну годі, Соломіє, не переймайся, ми лише на два тижні!” Два тижні? Я не хочу, щоб вони торкалися моїх речей навіть один день!
Тарас мовчить, як риба. Розвалився на нашому дивані, потягує каву з моєї улюбленої чашки і так киває на кожне слово Маріанни. А їхні діти це просто катастрофа. Софійка, шість років, пролила сік на наш килим, а Дениско, чотири роки, перетворив мою шафу на таємну схованку. Я намагалася нагадати, що це не готель, але Маріанна лише знизала плечима: “Та ну, це ж діти, що вже поробиш?” Авжеж. І прибирати за ними маю я.
Я спробувала поговорити з Богданом наодинці. Розказала, як мене вразила його зневага, пояснила, що Олежикові потрібен спокій і звичне місце. Возити його до мами, де він спатиме на розкладному ліжку, не вихід. Богдан лише зітхнув: “Соломіє, не ускладнюй. Вони ж родина, треба допомогти.” Родина? А ми тоді хто? Я ледь не розплакалася. Але стиснула зуби й почала збирати речі. Якщо він думає, що я змирюся, то помиляється.
Моя мати, Ганна, спалахнула, коли дізналася: “Богдан себе за господаря вважає? Приїжджай, дочко, у мене місця вистачить. А от тобі чоловік ще відповість!” Вона готова приїхати й вигнати цих “гостей”. Але мені не потрібен скандал. Мені потрібен лише спокій, щоб обдумати все.
Коли я складала Олежикові іграшки, він подивився на мене своїми великими очима: “Мамо, ми довго будемо у бабусі?” Я пригорнула його: “Не довго, серденько. Лише доки тато не зрозуміє.” Але глибоко в душі я знаю: я повернуся тільки тоді, коли наш дім знову стане нашим. І Богдану доведеться вибирати: його “гостинність”… чи його сімя.
