Мене звати Ганна Шевченко, мені шістдесят девять років. У мене двоє синів, троє онуків і дві невістки. З такою родиною можна було б подумати, що я купаюся в увазі та турботі. Але останні роки я живу, як сирота. Самотня у своїй квартирі, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини інколи заходили на свята чи коли справи були. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років я їх не бачила, хоча вони живуть у тому самому місті, за пятдесят хвилин маршруткою.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Коли сусіди затопили кухню несильно, але стелю пошкодило я подзвонила обом синам. Обіцяли завітати на вихідних. Ніхто не прийшов. Довелося шукати маляра. Гроші не головне. Боляче, коли власні діти не знаходять години для матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розуміюся на техніці, боялася, що мене обдурять. Знову подзвонила синам «Мамо, є ж продавці, справся якось.» У підсумку я викликала брата, і він прислав свою доньку, мою племінницю Олену, з чоловіком. Вони все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини зненацька згадали про мене. Дзвонили раз на місяць, казали сидіти вдома і замовляти продукти через інтернет. Але вони забули одну річ я не вмію це робити. Олена ж показала мені, як робити замовлення, організувала першу доставку, залишила список аптек, які привозять ліки, і почала дзвонити майже щодня.
Спочатку мені було соромно. Адже в Олени є батьки, власний дім, чоловік, донька. Але вона єдина приходила просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу завітала лише на чай і посидіти поруч. Її донечка моя правнучка називає мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тож я ухвалила рішення: якщо мої власні діти мене забули, якщо їм цікаво лише те, що вони можуть отримати, а не те, що можуть дати, то моя квартира дістанеться тій, яка справді поряд. Я пішла до нотаріуса і склала заповіт. І саме того дня, наче навмисне, подзвонив старший син. Запитав, куди я ходила.
Я сказала правду.
Тоді почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхала з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Ми посідали за стіл. Я сподівалася може, вони зміняться? Але ні. Вони намагалися переконати мене, нагадували, що в мене є діти, що я не маю права віддавати квартиру «чужій». Звинувачували Олену в користолюбстві, казали, що вона мене вижен
