Вона пішла, і він зрозумів надто пізно, що вона була його єдиним справжнім коханням.
Олег сидів у машині, вдивляючись у вхід до ресторану. Руки тремтіли, але він не помічав. У вухах дзижчало від напруження. Сьогодні була зустріч випускників. Двадцять років минуло з того часу, як вони покинули школу. Двадцять років, за які він сам зруйнував те, що могло б бути його щастям.
Тоді він запідозрив, що Олена зраджує йому. Фотографія з «новим парубком», як він подумав, звела його з розуму. Вона не пояснила. Мовчала. Він же кричав, звинувачував, вилинув усе, що накопичилося. І вона пішла. Без криків. Без слів.
Через пів року він одружився з Марією. З розпачу. Щоб довести Олені, що може бути щасливим без неї. Але щастя не прийшло. Шлюб був пустим, напруженим, ніби натягнута струна. Усе було на своїх місцях: дружина, дитина, робота. Та серце мовчало.
А сьогодні він знову побачить її. Олену. Єдину. Ту, яку справді кохав.
Він увійшов у зал і відразу відчув її. Ні, спочатку не побачив саме відчув. Її енергію, легкий сміх. Вона була такою ж привабливою: сукня в квіти, кучері на плечах, цей впевнений погляд. І раптом усе перевернулося знову. Як тоді.
«Олено» кликнув він, коли вона вийшла відповісти на дзвінок.
«Так, Олеже?» Її голос був спокійним, майже насмішливим.
«Я хочу знати все. Як ти жила без мене?»
«Ти впевнений, що хочеш це почути?» Ніякого болю, лише глибока втома.
«Я не можу жити без тебе. Без нас»
«Нас вже давно немає, Олеже.»
«А наша дитина?» вирвалося у нього раптом.
Вона зблідла. Заплющила очі. Потім промовила тихо, але твердо:
«Ти про ту дитину, яку я втратила після твоїх звинувачень? Ту, яку не змогла врятувати, бо ридала без упину? Так, я була вагітна. Але ти сказав, що це не твій. Ти повірив тій фотографії. А не мені. Не своєму серцю. Ти повірив Марії.»
Він опустив голову. Він зруйнував усе того дня.
«Я вижила, Олеже. Розбита, спалена. Але вижила. Пішла. Почала знову. Мій чоловік допоміг мені чоловік, який побачив у мені просто мене. Не мої помилки, не провину, не минуле. І зараз у нас двоє прийомних дітей. Вони мої з першого дня. І я щаслива.»
«Пробач мені»
«Навіщо? За те, що зруйнував мене? Я пробачила. Собі довше. Але тепер я вже не та, кого ти знав. Я не твоя. Ти зрозумів надто пізно, що втратив.»
Вона розвернулася й пішла. Легка хода, пряма спина, повна впевненість. Усе, що він не зміг колись вберегти.
А він залишився там, нерухомий, серед тиші машин, з розбитим серцем і однією правдою: назад не повернутися. Іноді просто надто пізно. Навіть якщо ти носив її в серці все життя для неї ти вже ніхто.
