Мене звати Соломія, і досі не можу оговтатися від цього удару. Мій чоловік, людина, що мріяла про дитину, благала мене стати матірю, клялася у коханні та підтримці покинув нас, як тільки почалося справжнє життя з немовлям. І він пішов не один. Він повернувся до своєї мами. А я залишилася сама з нашим синочком, ноючим спином і розбитим серцем.
Ми з Петром одружилися три роки тому. Спочатку наш союз здавався ідеальним. Ми були молоді, закохані, сповнені мрій. Але я знала одне: не варто поспішати з дітьми. Треба було знайти свою хвилю, купити більше житло, трохи заощадити. Я знала це, тому що мала молодших братів і добре розуміла, як важко доглядати за малюком цілодобово. Петро ж був єдиною дитиною в сімї, розпещеною, захищеною, ніколи не стикався зі справжніми труднощами.
Але коли його двоюрідна сестра народила дитину, Петро став одержимим. Після кожного візиту він починав однакову пісню:
Ну, Соломіє, час настав! Навіщо чекати? Молоді батьки краще впораються. Якщо ти й далі «готуватимешся», нам буде по сорок, перш ніж ми спроможемося
Я намагалася пояснити, що дитина це не іграшка, що треба вставати вночі, заспокоювати колики, годувати, колихати. Але він лише знизував плечима:
З твоїх слів здається, що ти чекаєш лиха, а не дитини!
Наші родичі лише погіршували ситуацію. Моя мама і свекруха постійно повторювали, що допомагатимуть безмежно, що все буде легко. І я здалася.
Під час вагітності Петро був взірцевим чоловіком. Носив покупки, прибирав, готував, супроводжував мене на УЗД, торкався мого живота, шепотів, що любить нас. Я вірила, що він буде гарним батьком.
На жаль, казка закінчилася одразу після повернення з пологового. Наш син плакав. Часто. Довго. З причини чи без. Я намагалася дати Петрові виспатися, але малюк прокидався кожні дві години. Я ходила по квартирі, колихала його, співала колискові. Але в нашій маленькій двокімнатці неможливо було сховатися від плачу. Кухня освітлювалася цілу ніч, і я бачила, як мій чоловік ворочається у ліжку, затискає вуха, злиться.
Поступово він став дратівливим. Почалися сварки. Він повертався додому все пізніше. І одного вечора, коли нашому синові виповнилося три місяці, Петро взяв валізу і мовчки вийшов.
Я йду до мами. Мені треба поспати. Я не витримую. Не хочу розлучатися, просто я втомився. Повернуся, коли він підросте.
Я застигла в коридорі, з сином на руках, ще з теплим молоком у грудях. А він просто пішов.
Наступного дня подзвонила його мати. Спокійним тоном, ніби нічого не сталося:
Соломіє, я не погоджуюся з Петром, але так краще. Чоловіки не створені для того, щоб витримувати немовлят. Я прийду допомогти тобі. Тільки не сердься на нього занадто.
Потім дзвонила моя мама.
Мамо, ти знаходиш це нормальним? прошепотіла я, з сльозами на очах. Це він хотів цю дитину. А тепер кидає мене. Як я справлюся?
Доню, не поспішай із рішеннями. Так, він втік. Але не до іншої жінки до матері. Це означає, що він не зовсім відмовився. Дай йому час. Він повернеться.
Але я вже не впевнена, чи хочу, щоб він повертався.
Він зламав мене. Зрадив, коли я була найвразливішою. Коли думала лише про нашого сина, про нас трьох він опустив руки. Навіть кількох місяців не витримав. І тепер я думаю чи зможу я йому ще довіряти? Чи покладатися на нього? Це він хотів цю дитину. Це він наполягав. А як тільки зявився цей малюк він утік.
Тепер усе на мені. Наш син, побут, втома, страх. І питання, що не дає мені спокою: якщо він покинув мене в такий момент що буде далі?
**Життя вчить: коли хтось показує своє справжнє обличчя віри його вчинкам, а не словам.**
