Я прожила своє життя на службі у своїх дітей, аж поки у 48 років не відкрила для себе справжнє життя.
Усе моє існування я була покірною служницею для своїх дітей, доки одного дня не зрозуміла справжнє життя почалося для мене лише тепер.
Оксана сиділа на старому дивані у своїй квартирі у Львові, дивлячись на вицвілі шпалери, які не міняла вже двадцять років. Її руки, пошарпані роками прання, приготування їжі та прибирання, безсило лежали на колінах. Вона була матірю трьох дітей і дружиною, яка завжди ставила сімю на перше місце. Та у 48 років вона раптом усвідомила: все своє життя вона не була ні матірю, ні дружиною вона була служницею. Служницею у власному домі, де її власні бажання та мрії розчинилися у нескінченній рутині.
Її діти Дмитро, Наталка та Софійка були центром її всесвіту. Від дня їхнього народження Оксана забула, що значить думати про себе. Вона прокидалася о пятій годині, щоб приготувати сніданок, одягнути їх до школи, перевірити домашні завдання, випрати одяг, тоді як її власні сукні вяли у шафі. Коли Дмитро хворів у дитинстві, вона цілі ночі просиджувала біля його ліжка, забуваючи про сон. Коли Наталка захотіла займатися танцями, Оксана затягувала паски, щоб оплатити заняття. Коли Софійка мріяла про новий телефон, вона знаходила додаткові підробітки, щоб його купити. Вона ніколи не запитувала себе, чого хоче вона сама. Вона вірила, що її роль віддавати все, до останньої краплі.
Її чоловік, Богдан, не був кращим. Він приходив з роботи, сідав перед телевізором і чекав вечері, наче так і має бути. «Ти ж мати, це твій обовязок», говорив він, коли Оксана наважувалася нарікати на втому. Вона мовчала, ковтала сльози і крутилася, як білка у колесі. Її життя зводилося до одного робити інших щасливими, навіть якщо вона отримувала лише крихти уваги натомість. Діти дорослішали, ставали самостійнішими, але їхні вимоги не зменшувалися. «Мамо, приготуй щось смачненьке», «Мамо, випрай мої джинси», «Мамо, дай грошей на кіно». Оксана корилася, як автомат, не помічаючи, як її власне життя вислизало з рук.
У сорок вісім років вона почувалася тінню. У дзеркалі вона бачила жінку зі стомленими очима, з сивиною, на яку не було часу фарбуватися, з руками, грубими від роботи. Її подруга, Маряна, одного разу сказала: «Оксано, ти живеш для інших. Але де ж ти сама?» Ці слова торкнулися її, але вона лише знизала плечима. Чи могло бути інакше? Вона була матірю, дружиною її обовязок був піклуватися про сімю. Та глибоко всередині вже тліла іскорка крихітне світло, яке незабаром змінило все.
Прорив стався несподівано. Того дня Наталка, вже доросла дівчина, недбало кинула: «Мамо, ти знову погано випрала мої речі, вони зіпсовані!» Оксана, яка провела ніч за прасуванням її одягу, завмерла. Щось усередині неї переломилося. Вона подивилася на доньку, на розкиданий одяг, на кухню, завалену брудним посудом, і зрозуміла: вона більше не може. Вона більше не хоче. Того вечора вона не приготувала вечерю. Вперше за двадцять років вона замкнулася у своїй кімнаті і плакала не від смутку, а від усвідомлення, що її життя пройшло повз неї.
Наступного дня Оксана зробила те, на що ніколи не наважувалася: пішла до перукаря. Сидячи в кріслі, вона дивилася, як її тьмяне волосся падає під ножицями, і відчувала, як тягар минулого розвіюється. Вона купила собі сукню першу за багато років, не питаючи, чи сподобається вона сімї. Вона записалася на уроки малювання, про які мріяла в молодості, але кинула заради інших. Кожен маленький крок був наче глибокий вдих після багатьох років під водою.
Діти були шоковані. «Мамо, ти більше не готуватимеш?» спитав Дмитро, звиклий до її самовідданості. «Готуватиму, але не завжди. Вчіться справлятися самі», відповіла Оксана, її голос тремтів від страху й рішучості. Богдан бурчав, але вона більше не боялася його невдоволення. Вона навчилася казати «ні», і це слово стало її визволенням. Вона не перестала любити свою сімю, але вперше у житті поставила себе на перше місце.
За рік Оксана пізнала світ інакше. Вона малювала картини, які виставляла на місцевих ярмарках. Вона сміялася частіше, ніж плакала. Її квартира у Львові більше не була сховищем чужих речей це був її простір, де пахло кавою і фарбами. Діти почали допомагати, хоч спочатку й нарікали. Богдан і далі бурчав, але Оксана тепер знала одне: якщо він не прийме її такою, якою вона є, вона піде. Вона більше не була служницею. У сорок вісім років вона нарешті знайшла саму себе.
