Двадцять років без подарунків: життя у гармонії.
Степан Коваль ніколи не дарував жодного подарунка своїй дружині, хоча вони прожили у шлюбі двадцять років без сварки. Не те щоб він був скупим просто нагода ніколи не траплялася. З Оленою все відбулося швидко: через місяць після знайомства вони вже одружилися.
Навіть під час залицянь подарунків не було. Він приходив до неї в село, свистів під вікном. Вона вибігала, і вони сиділи на лавці біля воріт, мовчки, аж до півночі.
Перший поцілунок він украв у день заручин. Потім було весілля, буденність з її турботами. Степан виявився вдалим діловцем його свинарник процвітав. Олена ж невтомно працювала в городі, який викликав заздрість у сусідок. Потім зявилися діти, пелюшки, сукні на шнурівці, дитячі хвороби Подарунки? Навіть думки не було. Святкували скромно гарною вечерею. Так і текла їхнє життя: без блиску, у праці, але спокійно.
Одного дня Степан поїхав з сусідом на базар продавати картоплю та сало якраз перед 8 Березня. Підвал спорожнів, картопля була перебрана, і зайве треба було збути. Сало теж чого чекати, коли можна продати зараз? На базарі стояв приємний холодок, але в повітрі вже відчувався весняний дух. На диво, все розкупили миттєво. Сало розійшлося, як гарячі пиріжки, картоплю розхватали, немов цукерки. «Непогано», подумав Степан, задоволений. «Олена буде рада.»
Він склав мішки у сусідівську вантажівку і пішов по дрібнички. Олена дала йому список. За звичкою він зайшов у корчму відсвяткувати вдалий торг. Не те щоб він пив багато, але вірив: якщо не випити за успіх, наступний раз не пощастить. Випив чарку, вийшов на вулицю легший, озираючись на витрини і натовп. І раптом його очі впіймали несподівану сцену.
Біля крамниці молода пара розглядала сукню на манекені. Дівчина, свіжа, як весняна троянда, захоплено шепотіла:
Софійко, ну ходімо, скільки можна тут стояти?
Дивись, Андрію, яка вона чудова! Мені б якраз.
Та ну, це ж просто шматок тканини.
Дурнику! Це останній крик моди, ретро! Подаруй мені на День Матері, гаразд?
Софійко, ти ж знаєш у нас грошей немає. Якщо куплю, до кінця місяця будемо їсти макарони
Якось викрутимося, коханий! Я так її хочу. Ми вже рік у шлюбі, а ти мені нічого не дарував навіть на Різдво!
Софійко, ти зводиш мене з розуму
Я люблю тебе, прошепотіла вона, ніжно поцілувала й потягнула в магазин.
Хлопець, помітивши Степанові очі, знизав плечима зі знавською усмішкою, ніби казав: «Ну жінки, правда?» Незабаром вони вийшли Софія сміялася, притискаючи до грудей дорогоцінний пакет. Степан довго дивився на виставлену сукню. Вона була гарна, проста, у квіточку така, як колись носили Олени. В душі заворушилося щось давнє. То була ностальгія за молодістю? Чи відблиск того, ким вони були? Раптом його пройняла думка: «Я ніколи нічого не дарував Олені. Завжди було не до того. Та й нащо? А от цей хлопець готовий сидіти голодним, аби порадувати дружину. З любові. А чи люблю я Олену? Колись думав, що так. А потім усе зникло у буденності. Життя у праці, без спогадів От так доля!»
Це вкрадене щастя боліло. Він теж захотів його відчути.
Рішуче ввійшов у магазин. Продавниця підійшла з усмішкою:
Чим можу допомогти?
Так, доню. Мені оцю сукню з вітрини.
О, чудовий вибір! Це остання новинка, чистий шовк, у стилі ретро. Ваша донька буде в захваті.
Не для доньки, а для дружини, буркнув Степан.
Ой, яка ж вона щаслива! защебетала продавчиня, запаковуючи сукню.
Скільки коштує?
Коли вона назвала ціну, у нього перехопило дух. Цілий статок.
Чого так дорого? буркнув він.
Це робота відомого кравця, терпляче пояснила продавчиня.
Він вагався. Але перед очима знову зявилося сяюче обличчя Софії. І він зважився.
Беру.
Віддав гроші, вийшов із крамниці, гордий з себе. Сусід уже чекав. Дорогою додому той хвалився прибутками.
Ну що, як твої справи?
Які справи?
Ну, заробив багато?
Ти вже й за мої гроші рахуєш? зірвався Степан.
Гей, не гарячись, пробурчав здивований сусід.
Дома Олени ще не було вона не повернулася з ферми. Степан годував свиней, прибирав у хліву. Та, попри добру справу, у грудях стискало. Чому це тривога? Він знизав плечима, увійшов у хату, випив чарку. Потім ще одну. Трохи заспокоївся.
Хлюпнули двері. Олена увійшла, звичайно похмура.
Ти вже тут? Як торгівля?
Добре. Ось гроші.
Вона перерахувала купюри.
Не вистачає. Погано
