Її звали Олеся, вона була його колишньою колегою. За кілька годин до святкової вечері чоловік подзвонив і сказав: “Нам треба поговорити”.
Її звали Маряна, вона працювала з ним раніше. Якраз перед урочистою вечерею мій чоловік зателефонував і промовив: “Нам треба поговорити”.
Наталка стояла на кухні у своїй квартирі у Львові, акуратно розкладаючи серветки на столі, приготованому для святкової трапези. Це була їхня десята річниця весілля з Олегом, і вона хотіла, щоб усе було ідеальним: свічки, його улюблене вино, запах смаженої риби, що наповнював помешкання. Але за кілька годин до приходу гостей задзвонив телефон. На екрані світилося імя чоловіка. “Наталка, нам треба поговорити”, промовив він холодним, відстороненим голосом. У ту мить їй стиснулося серце, наче передчуючи неминуче. Вона ще не знала, що цей дзвінок переверне її життя, але вже відчувала, як усе, що будувала роками, руйнується.
Олег був її опорою, її великим коханням, тим, з ким вона ділила мрії та випробування. Вони познайомилися в університеті, одружилися молодими, разом виховували доньку, Софійку. Наталка вірила йому сліпо, навіть коли він повертався пізно з роботи чи їхав у відрядження. Вона пишалася його успіхами Олег став керівником відділу у великій компанії, його харизма відкривала всі двері. Але тепер, тримаючи телефон, вона згадала деталі, які ігнорувала: його відсутній погляд, короткі відповіді, дивні дзвінки, які він швидко переривав. Імя “Маряна” спалахнуло в памяті, як тінь, яку вона відмовлялася бачити.
Маряна працювала з ним два роки тому. Наталка бачила її на семінарі високу, з впевненою посмішкою, погляд на Олега занадто довгий. Тоді вона відігнала цей укол ревнощів: “Просто колега, нічого серйозного”. Олег навіть казав, що Маряна звільнилася та переїхала в інше місто. Але зараз, чуючи його вагання в телефоні, Наталка зрозуміла: Маряна нікуди не зникала. “Я не хотів, щоб усе так вийшло, Наталко” почав він, і кожне слово лунало, як удар. Він зізнався, що зустрічається з Маряною вже рік, що вона повернулася до Львова, що він “загубився”. Наталка мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
Вона не памятала, як поклала слухавку. Як вимкнула духовку, прибрала свічки, які запалила з таким надією того ранку. Її думки кружляли: “Як він міг? Десять років, Софійка, наш дім і все заради неї?” Сидячи на дивані, з їхнім весільним фото в руках, вона намагалася зрозуміти, коли її життя перетворилося на брехню. Згадала, як Олег обіймав її тиждень тому, обіцяв відвезти Софійку в гори. А в той час він був із іншою. Зрада пекла, але найгірше було те, що вона нічого не помітила, бо вірила йому. Так сильно любила, що осліпла.
Коли Олег повернувся, Наталка зустріла його важкою мовчанкою. Гості не прийшли вона скасувала вечерю, не маючи сил грати роль. Він виглядав винним, але не зламаним. “Я не хотів тобі робити боляче, Наталко. Але з Маряною це інше”. Ці слова добили її. Вона не кричала, не плакала просто дивилася на нього, як на незнайомця. “Йди”. Голос звучав твердіше, ніж вона очікувала. Олег похитав головою, взяв рюкзак і пішов, залишивши її саму в квартирі, де ще пахло святком, якого так і не сталося.
Минув місяць. Наталка намагалася жити заради Софійки, яка ще не все знала. Вона посміхалася доньці, готувала їй сніданки, але ночами ридала, запитуючи себе: “Чому я була недостатньою?” Друзі підтримували, але їхні слова не лікували. Вона дізналася, що Олег і Маряна вже живуть разом нова біль. Але глибоко всередині щось прокидалося сила. Вона не розвалилася. Скасувала вечерю, але не своє життя.
Зараз Наталка дивиться в майбутнє з обережною надією. Вона записалася на курси дизайну стар
